–
Найперше ви маєте стати дуже сумирними. Такими, як буваєте ви на львівських вулицях, словом, на своїх місцях.

–
То нам накажеш перестати рухатися і розмовляти? Стати камінними, бронзовими чи ще там якими?

– Ну навіщо? Менше рикайте – ось і все.

–
То виходить, що та казкарка, якої ми ще й не бачили, стала нашою приборкувачкою?

– Ніби так виходить.

–
Я згоден, – сказав сумирний лев. – Нехай мене приручає. Я давно вже мріяв, щоб мене хтось приручив.

– А я не дозволю, щоб мене якесь дівчисько приборкувало. Не доволю – і все. А, як без моєї на те згоди, то я р-р-роздеру кожного, хто насмілиться зазіхнути на мою волю.

–
Заспокойся ти. Ніхто на твою волю не зазіхає. А із-за тебе ми так і не побачимо ту сміливу особу, ту казкарку.

–
А й справді, треба мати неабияку відвагу, щоб з’явитися серед ночі тут, на Замковій горі, перед левами. Ви собі, як хочете, а я хотів би її побачити.

–
Але ж вона невидима. Нехай покажеться – і тоді я повірю, що вона смілива.

–
Свободу львіським левам? – вигукнув хтось.

–
Геть приборкувачів!

–
Ми за себе постоїмо.
Леви ще довго сперечалися. Я благально шепнула дідусеві Панасу:

–
Дідусю Панасе, благаю вас, ходімо звідси. Ну ходімо.

–
Цить. Це вже буде зовсім негарно. Тут стільки говорили про твою сміливість, а вийде так, що насправді ти боягузка, якщо вже тобі так не подобається слово «страхопудка». Не бійся. Вони тобі нічого не зроблять. Я розмовляв з мудрим левом.

–
Дідусю Панасе, а чому вони говорять тільки про мене? Чому про вас не згадують? Наче вас і нема зовсім…

– Бо для них мене нема. Розумієш… Для них я, наче не живу. Тому… Ото хирющий старий! Так мене підставив! То виходить, що він у
затінку, а я сама мушу… Ну, сміливіше. Он мудрий лев мені знак подає. Крібле, крабле, бумц!

І я стала перед левами. Я намагалися триматися спокійно, впевнено, але, як це в мене виходило – про те міг здогадуватися хіба що мудрий лев. З грудей у левів вирвалося чи то вітання, чи здивований рик. Але я вже переступила межу страху і тепер вже стояла спокійна і майже смілива. Світив місяць, і я бачила на левах кожну шерстинку, кожну плямку.
–
Що ти нам скажеш? – озвався мудрий лев. І я заговорила. Сама не впізнавала свого голосу, але намагалася стримати тремтіння в колінах, намагалася говорити спокійно.

–
Я рада бачити вас, панове, всіх разом. Видовище, скажу я вам, вра­жаюче. Мені шкода, що вас зараз не можуть побачити мешканці нашого міста. Ми, львів’яни, любимо вас. Особливо люблять вас наші діти, яким ви збираєтеся розказувати казки. Признаюсь, мене це просто вразило. Я дуже хотіла потрапити на вашу раду, щоб побачити вас зблизька. Хоча, якщо чесно, було трохи страшнувато.

Левам, наче аж стало трохи ніяково за свою хижість.

–
Хіба ми вже такі страшні? Ти ж бачиш нас кожного дня на вулицях нашого міста.

–
Е, там ви спокійні і незворушні, а тут… У всій своїй красі – прекрасні горді леви. Але зараз йдеться не про те. Ви хочете дітям казки розказувати?

– Хочемо. Тільки не знаємо, як це зробити.

–
Дуже просто. Було б лише бажання. Попросимо телевізійників. Ду­маю, вони нам допоможуть. А потім ми ті ваші казки ще й у книжку за­пишемо.

– А в якому порядку, за якою чергою ми будемо розказувати?

–
Я напишу номери на клаптиках паперу. Кожен з вас витягне свій номер, і це буде, ніби така черга.

– Розумно. Дуже розумно.

–
Але ж нас багато. Більше трьох тисяч. А дехто стверджує, що всі чотири тисячі. Це ж останньому коли розказувати доведеться?

–
Нічого. Зате справедливо. Одні діти підростуть, інші щойно наро­дяться та й теж ростимуть, а леви будуть їм казки розказувати та навчати їх любити рідне місто.

–
А та казкарка мені подобається, – сказав один з левів. – Послухай, а ти часом не приборкувачка?

–
Ні. Я – казкарка. А казкарки не бувають приборкувачками. Я стра­шенно вас боюся. Леви засміялися. А ви чули коли-небудь, як сміються леви? Не чули?

Від того сміху аж земля стугонить.
Але я дуже хочу… Когось з вас погладити.
А ти часом не хочеш нас приручити?
Ні, навіщо це мені? Приручені леви – це зовсім нецікаво. Я хочу тільки когось погладити.
Тоді… Погладь мене.
І мене.
І мене. Будь-ласка.
Я ходила поміж левами, гладила їх гриви. Страх мій потрохи
розвіявся. Та раптом мудрий лев сказав:
– Панове, вже вранішня зірниця нам сповіщає, що незабаром поч­неться новий день. Нам пора. Як зійде сонце, ми всі маємо бути на своїх місцях. До праці, панове, пора.
Нам з дідом Панасом теж пора було повертатися додому. Я була втом­лена, схвильована і… Щаслива. Не кожній казкарці таке випадає – по­бачити живих левів. Всіх відразу! І навіть декого з них погладити. Тепер, проходячи повз львівських левів, я буду знати, що вони живі, я ловитиму їх погляди і слухатиму, як б’ються їхні серця – чи то камінні, чи бронзові. В тих серцях – любов до нашого міста і до його мешканців.

як на вербі