Казки бабусі Тетяни


Найперше ви маєте стати дуже сумирними. Такими, як буваєте ви на львівських вулицях, словом, на своїх місцях.


То нам накажеш перестати рухатися і розмовляти? Стати камінними, бронзовими чи ще там якими?

– Ну навіщо? Менше рикайте – ось і все.


То виходить, що та казкарка, якої ми ще й не бачили, стала нашою приборкувачкою?

– Ніби так виходить.


Я згоден, – сказав сумирний лев. – Нехай мене приручає. Я давно вже мріяв, щоб мене хтось приручив.

– А я не дозволю, щоб мене якесь дівчисько приборкувало. Не доволю – і все. А, як без моєї на те згоди, то я р-р-роздеру кожного, хто насмілиться зазіхнути на мою волю.


Заспокойся ти. Ніхто на твою волю не зазіхає. А із-за тебе ми так і не побачимо ту сміливу особу, ту казкарку.


А й справді, треба мати неабияку відвагу, щоб з’явитися серед ночі тут, на Замковій горі, перед левами. Ви собі, як хочете, а я хотів би її побачити.


Але ж вона невидима. Нехай покажеться – і тоді я повірю, що вона смілива.


Свободу львіським левам? – вигукнув хтось.


Геть приборкувачів!


Ми за себе постоїмо.
Леви ще довго сперечалися. Я благально шепнула дідусеві Панасу:


Дідусю Панасе, благаю вас, ходімо звідси. Ну ходімо.


Цить. Це вже буде зовсім негарно. Тут стільки говорили про твою сміливість, а вийде так, що насправді ти боягузка, якщо вже тобі так не подобається слово «страхопудка». Не бійся. Вони тобі нічого не зроблять. Я розмовляв з мудрим левом.


Дідусю Панасе, а чому вони говорять тільки про мене? Чому про вас не згадують? Наче вас і нема зовсім…

– Бо для них мене нема. Розумієш… Для них я, наче не живу. Тому… Ото хирющий старий! Так мене підставив! То виходить, що він у
затінку, а я сама мушу… Ну, сміливіше. Он мудрий лев мені знак подає. Крібле, крабле, бумц!

І я стала перед левами. Я намагалися триматися спокійно, впевнено, але, як це в мене виходило – про те міг здогадуватися хіба що мудрий лев. З грудей у левів вирвалося чи то вітання, чи здивований рик. Але я вже переступила межу страху і тепер вже стояла спокійна і майже смілива. Світив місяць, і я бачила на левах кожну шерстинку, кожну плямку.

Що ти нам скажеш? – озвався мудрий лев. І я заговорила. Сама не впізнавала свого голосу, але намагалася стримати тремтіння в колінах, намагалася говорити спокійно.


Я рада бачити вас, панове, всіх разом. Видовище, скажу я вам, вра­жаюче. Мені шкода, що вас зараз не можуть побачити мешканці нашого міста. Ми, львів’яни, любимо вас. Особливо люблять вас наші діти, яким ви збираєтеся розказувати казки. Признаюсь, мене це просто вразило. Я дуже хотіла потрапити на вашу раду, щоб побачити вас зблизька. Хоча, якщо чесно, було трохи страшнувато.

Левам, наче аж стало трохи ніяково за свою хижість.


Хіба ми вже такі страшні? Ти ж бачиш нас кожного дня на вулицях нашого міста.


Е, там ви спокійні і незворушні, а тут… У всій своїй красі – прекрасні горді леви. Але зараз йдеться не про те. Ви хочете дітям казки розказувати?

– Хочемо. Тільки не знаємо, як це зробити.


Дуже просто. Було б лише бажання. Попросимо телевізійників. Ду­маю, вони нам допоможуть. А потім ми ті ваші казки ще й у книжку за­пишемо.

– А в якому порядку, за якою чергою ми будемо розказувати?


Я напишу номери на клаптиках паперу. Кожен з вас витягне свій номер, і це буде, ніби така черга.

– Розумно. Дуже розумно.


Але ж нас багато. Більше трьох тисяч. А дехто стверджує, що всі чотири тисячі. Це ж останньому коли розказувати доведеться?


Нічого. Зате справедливо. Одні діти підростуть, інші щойно наро­дяться та й теж ростимуть, а леви будуть їм казки розказувати та навчати їх любити рідне місто.


А та казкарка мені подобається, – сказав один з левів. – Послухай, а ти часом не приборкувачка?


Ні. Я – казкарка. А казкарки не бувають приборкувачками. Я стра­шенно вас боюся. Леви засміялися. А ви чули коли-небудь, як сміються леви? Не чули?

Від того сміху аж земля стугонить.
Але я дуже хочу… Когось з вас погладити.
А ти часом не хочеш нас приручити?
Ні, навіщо це мені? Приручені леви – це зовсім нецікаво. Я хочу тільки когось погладити.
Тоді… Погладь мене.
І мене.
І мене. Будь-ласка.
Я ходила поміж левами, гладила їх гриви. Страх мій потрохи
розвіявся. Та раптом мудрий лев сказав:
– Панове, вже вранішня зірниця нам сповіщає, що незабаром поч­неться новий день. Нам пора. Як зійде сонце, ми всі маємо бути на своїх місцях. До праці, панове, пора.
Нам з дідом Панасом теж пора було повертатися додому. Я була втом­лена, схвильована і… Щаслива. Не кожній казкарці таке випадає – по­бачити живих левів. Всіх відразу! І навіть декого з них погладити. Тепер, проходячи повз львівських левів, я буду знати, що вони живі, я ловитиму їх погляди і слухатиму, як б’ються їхні серця – чи то камінні, чи бронзові. В тих серцях – любов до нашого міста і до його мешканців.

як на вербі

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three + three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.