Казки бабусі Тетяни

– Виглядало так, що дівчинка особисто знайома з усіма персонажами казок, – дивувалася вчителька. Мама тільки зітхала і знизувала плечи­ма. Їй не хотілося розповідати про дивовижні доньчині сни.
– Оля просто дуже любить казки, – казала мама. А сама подумала:
«Щось у тому є. Щось незвичайне і загадкове. Тільки про те мені не хочеться думати – якось страшно, а думати треба. А що, коли дитині загрожує небезпека від того казкового світу? Оля ще зовсім маленька».
Засмучена і стривожена мама пішла додому і вирішила якось прослідкувати за донькою, ревно пильнувати її сон. Серед ночі мама іноді прокидалася і тихенько заходила до Олиної кімнати. Оля солодко спала на своїх гарненьких подушечках, підклавши під голову ще й кулачок.
– Даремно я так тривожуся, – заспокоювала себе мама. – Просто у дитини непомірно розвинута фантазія.
Та якось мамі не спалося. Час був пізній. Вона тихенько встала і пішла у доньчину кімнату. Зайшла і тихенько скрикнула. Олі в ліжечку не було. Увімкнула світло. Доньки не було ніде. Прокинувся і тато. Вони обоє тривож­но перемовлялися, не знали, що й думати. Все ж вирішили почекати до ран­ку, не знімати зайвої тривоги і не панікувати. Як перелякані діти, батьки, побравшись за руки, сиділи в Олиній кімнаті і чекали. І раптом десь над ран­ком вони почули тихий шум за вікном. Наче щось тоненько заіржало. Коли дивляться – а через вікно до кімнати вскочив маленький гривастий коник, а на ньому – їхня Оля, тільки чомусь маленька-маленька, наче лялечка.

– Оп-ля, – сказала Оля та зіскочила на підлогу. Тут-таки дівчинка знову стала такою, як вона була, набрала свого зросту і ваги, тільки лич­ко її зарум’янилося, оченята горіли дивовижним блиском. Дівчинка вже хотіла лягти у своє ліжечко, коли помітила батьків.

О, а ви чому не спите? – зашарівшись, запитала Оля.


Олю, – суворо обізвався тато. – Де це ти бродиш по ночах, коли всі

сплять? Мама плакала.

Я вже мамі колись казала. Я іноді буваю в країні казок. Там живе багато моїх друзів.

– Але ж це дурниці! Яка там країна казок! Все це твої вигадки.


Тату, але ж ви самі бачили Гривастика. Ви самі бачили, як я на ньому примчала. Ух, як ми летіли! Аж попід хмарами. Я трохи затрима­лася і вже спізнювалася. Треба було поспішати. Тепер ви налякали мого Гривастика, і я не знаю, чи він ще до мене приїде.

Батьки слухали, похитували головами. Вони і досі не вирішили, як до того ставитися. Врешті тато суворо сказав:


Тобі жаль якогось там Гривастика, чи як там його, котрого ми нібито перелякали. А нас тобі не жаль? А ти собі уявляєш, як ти нас переляка­ла? Мама ледь не збожеволіла. А я? А головне – ми ж не знали, де тебе шукати, де та твоя країна казок. Уявляю собі, якими очима глянули б на нас у міліції. Подумали б, що якісь хворі. А тепер, дочко, от що: я не хочу більше чути ні про яку країну казок. Казки тільки в книжках, і їх треба читати. Ми з мамою не хочемо, щоб наша донька кудись зникала по но­чах. Вночі діти мають спати. Все. Я більше не хочу про те говорити. А за­раз лягай спати. Добре, що сьогодні вихідний.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 − eleven =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.