–
Горілкою Івана не спокусиш – не пив. А пива… Чого, можна випити.
–
А не пізно? – завагався хлопець.
–
Ні, не пізно. Коли ми йшли, то в Іцика ще світилося.
–
Говорив все більше Грицько. Петро мовчав.
Коли вийшли за ворота, хлопці чомусь повернули в другий бік.
–
Куди ви? – здивувався Іван. – До Іцика ж не туди.
–
Ти йди, Іване, йди, – буркнув Грицько, а Петро зітхнув.
–
Хлопці, куди ви мене ведете? Що ви надумали?
–
Ой, друже, не ми надумали, а пани.
–
А що пани надумали? І до чого тут Іцик?
–
Та Іцик – це так, для приправи.
– Хлопці міцно тримали Івана попід руки. Навіть, якби й захотів, однак не вирвався б.
–
Почекайте, хлопці, – просив Іван. – Що я вам поганого зробив?
–
Та нам – нічого. Але ми – слуги, мусимо виконувати волю панів.
–
А яка ж їхня воля?
–
Ой, хлопче, ліпше не питай. Видно, в нещасливу годину ти народився.
–
Але ж ви могли сказати, що мене вдома не було.
–
Йди вже. Смерті тобі однак не минути.
–
І багато вам за мене заплатили?
–
Та… Добрі гроші.
–
Тому й стараєтеся. Зрозуміло.
–
Підходили до садиби пана Станіслава.
–
А чого ми йдемо до пана Станіслава? – здивувався Іван.
–
Та не до пана Станіслава, а до його…
Повернули в сад. Вже й клітка з левами неподалік. Левів не годували кілька днів. Зачувши людину, вони загрозливо зарикали.
–
До левів! – здогадався нарешті Іван. – Мене до левів? За що, хлопці? Що я вам такого зробив? Відпустіть мене. У мене мати старенька. Хто її старість догляне? І Гануся…
–
Цить, не здіймай веремію. Однак не допоможе. Ото було не лакомитися на шляхтянку. Було собі просту дівчину шукати. А тепер-от маєш. Ну… Прийшли. Помолися, якщо хочеш. На нас не гнівайся. То не наша воля. Ну… Прощай. Пішли. Відчиняй, Петре.
Зупинився Іван. Як же йому йти на видиму смерть? Та хлопці підштовхнули і… За його спиною зачинилися двері клітки. Ричання. Страшне і хиже. Ось зараз… Хоч кричи – нічого не поможе. І раптом… Голос. Жіночий, ніжний. Звідки йому тут взятися?
«Чи це в мене вже з розумом щось не так? Воно й не дивно. А чому ж ті леви на мене не кидаються? Скорше б вже. І щоб одразу…» Хлопець не дослухався до того голосу, а він звучав та й звучав, як найніжніша музика.
– Не бійся, парубче. Леви тебе не зачеплять. Не бійся. Іван побачив якесь дивне світіння. В клітці було щось дивовижно біле. Наче хмарка або наречена у шлюбній сукні та вельоні.
«Але ж звідки мала б тут взятися наречена? І чому ті леви замовкли і, здається, полягали біля її ніг?»
–
Хто ви? – хрипко спитав хлопець.
–
Я – панна Любов. Ваша любов з Ганусею.
–
Хіба таке можливо?
–
Як бачиш, можливо. Ти в небезпеці, і я прийшла, щоб тебе порятувати.
–
А леви?
Вони сплять. Я маю над ними владу. Інколи леви, щоб ти знав, бувають добріші за людей. Чекай ранку і нічого не бійся.
–
Хтось хоче мене знищити. Хто?
–
Не треба тобі зараз про це думати, бо тоді народиться ненависть. А
де народжується ненависть, там зникає любов. Ворухнулися леви. Хтось з них сердито рикнув.
–
Спати, спати, – тихо, але владно звеліла панна Любов. Дивовижне сяйво від її одягу розлилося довкіл. Від нього віяло спокоєм. Іван на якусь мить забув, де він і що з ним. Та все ж думка час від часу пронизувала мозок:
«Хто ж це придумав для мене таку жахітну смерть?»
–
Не думай про це, – почув тихий, але владний голос. – Не думай, бо пропадаш. Ненависть тебе не врятує. Тебе врятує лише любов. Думай про неї, про свою Ганусю. Коли на твоїй вербі визріють грушки, ти принесеш до верби свого сина. Ось про те думай.
І нарешті ранок, гарний, погідний, наче осінь кудись відступила, а натомість прийшла весна. Петро і Грицько з острахом підходили до клітки з левами. Ні, левів хлопці не боялися, бо вони їх доглядали і годували. Хлопці боялися побачити Івана, власне, те, що від нього зосталося. І, яке ж було їхнє здивування, коли з клітки вийшов перемучений страшною ніччю, але живий Іван. А за ним… Хлопці отетеріли. Такої краси вони ще ніколи не бачили.
–
Хто це? – ззирнулися між собою. А вона на них і не глянула.
–
Це мої друзі, – сказав Іван.
–
Друзі? – аж тепер глянула на них з осудом.
–
Я, хоч і Любов, але таких друзів любити не могла б. Не мала б права. Петро і Грицько впали перед Іваном навколішки.
–
Не губи, Івасю. Це ж було не з нашої волі, – виправдовувалися хлопці.
–
Воля завжди ваша, людська, – сказала панна. – Накази чужі, а
воля ваша. І Божа. А позаду в клітці рикали леви. Вони хотіли їсти. Найперше Іван поспішив до Ганусі.
– Ганусю, люба!
–
Ой, Іванку, де ти був? Я всю ніч сну не мала. А квітка наша зовсім було зів’яла. Я думала – пропаде. О, глянь, віджила. Що з тобою було, серце моє?
–
Не час зараз про те. Мерщій збирайся та й ходімо.
–
Куди, Іванку?
–
До церкви. До старого священика Никифора. Нехай нас обвінчає.
–
Ой, голубе, а чому так спішно? У мене весільна сукня не дошита. Ще трішки роботи зосталося, на один день. Шевкиня обіцяла до вечора викінчити.
–
Та Бог з нею, Ганусю, з тією сукнею. Тут таке… Та про те потім. Хутчіш збирайся, якщо ти мене любиш і ще не передумала.
Навіщо ти так кажеш? – аж сльози в очах заблисли. – Хіба ж ти не знаєш?
– Знаю. Тому й прийшов. Збирайся.