Казки бабусі Тетяни

– А де ж той скельний острів? – спитав Данило.

Та тут недалечко, – мовив Василь, і то були перші слова, які він вимовив.


Онде вже видніється. А он бачиш, мій корабель догниває… Кора­бель, на котрому я колись затонув… І досі шкода. Гарний корабель був.

Ось і берег. Вийшли хлопці на скельний острів. Приклав Данило востаннє сопілку до уст, заграв ще раз – аж скельний острів весь зеленню та цвітом покрився.


Заграй ще раз, то може Лександра почує та вийде, – попросив Ва­силь. Ще раз заграв Данило та й віддав сопілочку русалці, котра тут-таки схвильовано чекала: ану ж не віддасть? Попливла русалочка. Буйна хви­ля об берег вдарила, наче аж сердито. Бо хто смів її спинити?


Шкода сопілочки, – сказав Василь.


Не шкодуй. Нехай старий розважається. Зате ж ти вільний.


Аж тепер дякую тобі, Даниле. Раніше ні дякувати, ні думати не смів, бо не вірив, що врешті-решт вийду з того підводного царства. Знав би ти, як воно мені остобісіло. Однак… Де ж Лександра? Чому її й досі нема? Он, либонь, і хижа її. І двері відчинені…


А від кого їй тут двері зачиняти? Злодії не ходять та й красти, ма­буть, нічого.


І то правда. І, як вона стільки часу тут жила самотою? А я ще нарікав на свою долю, живучи в підводному царстві. Їй тут, либонь, ще гірше було. Однак ходімо у хижу. Може недужа лежить моя Лександра…

Але не встигли вони і кроку ступити, як…


Киги, киги, – почулося. І чайка, біла, як перший сніг, впала просто з неба Василеві на груди, аж той злякався від несподіванки.


Лександро, як ти мене налякала. А я думав… Чого я тільки не ду­мав.

А чайка вдарилася об землю та й стала… Ні, не старою бабусею, яку сподівався побачити Данило, а прегарною молодою дівчиною. І, що той час з нами робить?
– Лександро! Ти…
Та й кинулися одне до одного, а Данило осторонь стояв та й посміхався, бо і він причетний був до їхньої людської радості.

Лександро! Шкода, що ти не маєш дзеркала. Ти б побачила, яка ти гарна.


Яка вже там моя врода.


Ні, ти така, як була колись…


А я думала: полечу над хвилями – може тебе побачу. Коли дивлюсь – а океан хвилю для чогось на два боки розділив. «І що за дивовижа? – думаю собі, – скільки тут живу, ще такого не бачила».

Аж чую – мелодія звучить якась дивна, що й не чула я такої. А потім і його побачила.
«Дивак, – думаю собі, – і куди він йде? І чого?»
Ще гукнула йому, аби не йшов – хотіла застерегти безтурботну голо­
ву. Та він не зважив – та й далі пішов. А я лечу. Долітаю аж до царевих хоромів. А там сам цар на троні сидить та на дивовижній дудці-сопілці грає. Я до нього.
– Змилуйся, – кажу, – царю. Дай мені на мого Василя хоч крайчиком
ока глянути. А той мовчить та все грає.
– Змилуйся, – кажу. – Покажи мені мого милого-чорнобривого.


Не заваджай, – каже та й далі грає. Тут розсердилася я не на жарт та, як ударю крильми, як гукну на весь його палац. Де й голосу такого взяла.


Ах, ти, душогубе! Негайно покажи мені мого Василя, бо, не дивля­чись, що ти цар, я тобі очі виклюю, не подивлюся, всю твою сиву бороду вискубу, на краба тебе оберну.

Кричу я отак, а сама розумію, що я проти нього безсила, однак кричу, аж русалки позбиралися та ще якісь чудернацькі потвори. Всі дивляться на мене, пащі роззявляють, зубами клацають, а мені не страшно зовсім. Гнів мій від мого розпачу такий великий, що жах.
Тут цар перестав грати та й спокійно так до мене каже:

Чого кричиш, аж у вухах лящить? Всіх моїх мешканців наполохала. Нема твого Василя.

– Нема? Як нема? Куди ти його подів?
Крильми несамовито б’ю, ладна всі ті хороми розтрощити.


Та заспокойся ти, навіжена. Твій Василь давно вже на скельному острові тебе дожидається. Я відпустив його.

Не повірила я морському цареві. Бо знала його підступну вдачу. Як закам’яніла я з дива та й не знаю, що маю робити.


Чого чекаєш? – каже морський цар. – Лети скоріше, бо незабаром хвиля зімкнеться, і ти сама моєю полонянкою станеш. Ото дивовижа буде.

Я чимдуж полетіла. І вчасно, бо хвиля тут-таки зімкнулася, та крізь товщу води все линула та й линула дивовижна мелодія, і від неї ставало так гарно, наче ніякого зла на світі не було.
Та я вже не слухала тієї мелодії. Я мусила знайти тебе, Василю. Та й полетіла на скельний острів, не дуже вірячи царевим словам. А потім і очам своїм не повірила, коли побачила, що ти вільний.
– Данилові дякуй, – сказав Василь.
«Нарешті про мене згадали!»
Данило і справді чекав, коли нарешті згадають про нього. Не для того

ж він здолав такий далекий шлях, щоб звільнити Лександриного Василя. Це добре, що він таки його звільнив. Це гарно – бачити двох щасливих людей. Але ж Цвірконя! А ще його мама, що чекає сина стільки часу. За­крадався сумнів у душу Данила, бо щось Лександра не дуже на чаклунку скидалася. Але тут саме про нього заговорили – і Данилові відлягло.

– Вибачай, хлопче, що ми за своєю радістю про тебе забули. Ні, не забули. Я тебе, парубче, вже два віки чекаю. Я знала, що ти прийдеш. Давай пір’їну Цвірконі. Будемо її рятувати.
«І звідки вона знає про пір’їну Цвірконі?» – подумав Данило, а вголос сказав:

Я навіть не знаю, чи жива вона ще на світі.


Жива. І незабаром ти її побачиш.
Лександра взяла пір’їну підкинула її високо вгору та й сказала:

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 + 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.