–
Що ж сталося з моїм вогнем? Сьогодні відлежуся, бо хвіст болить, а завтра полечу до знахаря, нехай щось порадить. А заодно нехай хвіст по­дивиться. Щось він у мене дуже болить.

–
Ти бідного знахаря так перелякаш, що він забуде все, що знав, і те, чого не знав.

–
Нічого, я заставлю його все згадати.

–
Тоді він з переляку випише тобі такі ліки, що ти і дуба вріжеш.

–
Якого дуба?

–
Ну, це так кажуть: дуба врізав, тобто помер.

–
А ти б і зраділа.

–
Скажу чесно: зраділа б.

–
Бідний я, нещасний. Нема в мене ні дружини, ні друзів.

–
І не буде.

–
А це ж чому?

–
Бо ти не навчився робити добро на землі. Коли ти, як я вже казала, вріжеш дуба, ніхто за тобою і сльозинки не проллє.

– Ніякого дуба я різати не збираюся. І годі про те.
Наступного дня Марічка цілком несподівано знову накинула на змія хустину. І змій миттєво заснув. Тепер вже без остраху Іван став копир­сатися у хвості змія і спритно відколупав ще одну лусочку. Тепер вони з Марічкою чекали, що буде зі змієм, коли він прокинеться. А прокинув­шись, змій голосно застогнав.
–
Ой, що зі мною? Голови не зведу, хвостом не ворухну, сил не маю. Ой, ой! Допоможи, Марічко.

–
Чим же ж я тобі допоможу? Я ж не лікар і не знахар. Я жінка, котра тебе ненавидить, котра хоче твоєї смерті.

– І тобі мене не шкода? Мені ж боляче.

–
А ти мене шкодував, коли я плакала, коли я сумувала за своїми рідними? Нехай тобі болить, нехай ще дужче болить. Бо ти – зло, яке має згинути.

–
Врізати дуба. Так це по-твоєму називається?

–
Саме так.

–
Ти жорстока.
-А ти?

–
Я таким мушу бути, бо я – змій. Без мене і страшних казок не було б.

–
А мене жорстокою зробив ти. Я нікого не кривдила: ні тварин, ні людей. Але, коли ти відірвав мене від рідного дому, від моїх батьків, від маленької донечки і від мого чоловіка, то я ніяк не можу бажати тобі доб­ра. Я хочу і я мушу тебе перемогти.

–
Так це із-за тебе у мене всі мої біди?

–
Так, із-за мене.

–
Я тебе прошу, не перемагай мене більше. Я вже й так ні вогню не можу добути, і вся моя сила кудись поділася. Та ще й хвіст так шалено болить. Бідний я та нещасний.

– Так буде всім, хто чинить зло.

–
Ні, так не буде, ти не зможеш мене перемогти. Я одужаю. І знову моє полум’я запихкає на півнеба. І знову я буду найдужчим та наймогутнішим змієм на світі.

Сказав так змій та й ледве поплуганився у свій палац, щоб відлежуватися. Марічка тихо сказала чоловікові:

–
Дуже сподіваюся, що завтра вже буде нарешті кінець тій лютій потворі. Потерпи ще, чоловіче любий.

–
Та я згодний терпіти хоч скільки, аби нарешті визволити тебе, моя кохана, і щоб ми з тобою врешті-решт повернулися додому, до нашої до­нечки.

І нарешті настав третій день. Як тільки виповз змій із свого палацу, на нього вже втретє впала незвичайна хустина. Змій відразу заснув, а Іван відколупав третю лусочку, в якій ховалося змієве життя.
– Все. Думаю, що тепер змій вже не прокинеться.
Чекали, чекали Іван з Марічкою. Час спливав, але змій не проки­дався.
– Все, Марічко. Ми його перемогли. Тепер треба думати, як нам до­биратися додому. Дорога неблизька.
– Не спіши, Іванку. Подивися, що робиться. Мені страшно.
І було чого лякатися. Звідусіль, здається, що з-під землі, сповзалося всяке гаддя.
–
Я й не підозрював, що тієї нечисті на світі так багато.

–
Ти краще думай, що робити. Тут палками не зарадиш.

–
У мене залишилася тільки свячена вода.

–
Спробуй.

Покропив Іван довкіл свяченою водою – і все гаддя зникло. Не за­гинуло, а зникло. Це дуже важливо. Бо в природі кожна наймерзенніша істота має своє призначення.
І тут з’явився казкар. Якось несподівано так з’явився. Іван з Марічкою навіть не здивувалися, наче так мало бути, наче на нього тільки й чекали.

– Я вас вітаю, – сказав казкар. – Ви з честю довели свою казку до кінця.
–
А чому ж ти, казкарю, не прийшов нам на допомогу, коли нам було дуже сутужно?

–
Бо я бачив, що ви й самі впораєтесь.

–
Казці ще не кінець, – сказав Іван. – Бо ми ще не вдома.

–
Ще лише мить – і ви обнімите своїх рідних. Казка, як завжди, має добрий кінець. Але скажіть: вам не сумно? У мене, у казкаря, якийсь такий терпкий присмак смутку. Ось тут лежить могутній переможений змій. І якось…

– Але він чинив тільки зло, – обурилася Марічка. – То ще його й жаліти?

–
Так і не зовсім так. В природі нічого не має зникати. Навіть отой змій. Бо що тоді порушиться, якась рівновага.

–
То давайте його оживимо, – все ще сердилася Марічка, – і нехай він далі нівечить людське життя.

–
Ні, так не треба, – якось замріяно сказав казкар. – А давайте з нього зробимо живого паперового змія. Доброго і веселого паперового змія.

–
Ну… Якщо доброго…

–
Ваша згода?

–
Ми згодні. Тільки, щоб він був добрий.

–
Паперовий і живий. Хіба таке може бути?

–
У казці все може бути. Все в наших руках.

–
А лусочки?

–
Візьміть їх собі на згадку. Крібле, крабле, бумц!

Змій заворушився, якось став змінюватися, а потім раптом знявся вгору веселим паперовим змієм.