Казки бабусі Тетяни


А ще… Треба якось легенько цукерки опускати. Кидати не можна, щоб не зачепити когось.


Прикро, що нікому не можна розказати про нашу знахідку. Це навіть не знахідка, а відкриття. Це ж так цікаво.


Так. Але ж ми деревикам чесне слово дали, що ми не розкажемо.


Я думаю, що вчителю з біології можна було б розказати.


Ти що! Ні в якому разі! Почнуться екскурсії, походи. Ні-ні. Не мож­

на. Нікому – то й нікому. Після уроків Петрик і Миколка гукнули:

Славко! Мишко! Ходімте у футбол грати.


Нам ніколи, – серйозно відповіли хлопці.


А куди ви? Що там в вас?


Та… Справи.


Які?


Не можемо розказати. Секрет.

Краще б вони не казали того слова. Як дівчатка, так і хлопчики дуже охочі до чужих секретів. І чого воно так?

Давай за ними прослідкуємо, куди вони підуть.


Подумаєш, дуже треба!


Цікаво ж.


Та що там слідкувати! В якесь кіно з дівчиськами підуть чи ще ку­дись.


Ми тільки подивимося, а потім вернимось. Тільки подумати! Проміняти футбол на якихось дівчисьок!


То ходімо.
Коли Славко і Мишко увійшли в ліс, Микола тихо сказав:


І справді цікаво. І дівчисьок нема…


Слухай, а може вони скарби шукають? – висловив свій здогад Петрик.


Може. Нічого. Незабаром будемо знати. Тепер ми їхній секрет розкриємо.

А коли Славко і Мишко, задоволені і щасливі, що пригостили малюків цукерками, пішли з лісу, Петрик і Миколка і собі заглянули у дупло. Ніякого скарбу там не було. Але… Мак ще не встиг натішитися цукерка­ми. Він собі думав, що це Славко і Мишко щось забули та й повернулися.


Смачно! Дуже смачно! – вигукнув маленький деревичок. І тут Ми­колка вхопив його за ніжку.


Іди-но сюди, малий. Ми на тебе подивимося.


Ой-ой-ой, – запищав Мак, – боляче.


Це не ті хлопці, – сказав дідусь.


Це погані хлопці, – сказала бабуся.


Хто поганий? Ми погані? Ось ми вам зараз покажемо, які ми погані. Візьмемо вашого малявку для колекції.


Зараз же відпустіть Мака. Негайно відпустіть.


Ти чуєш, Миколо? У нього навіть ім’я є. Мак. Прикольно.

Аж тут, на таке шибеники ніяк не сподівалися, щось вп’ялося Петрикові у волосся, а потім в обличчя.

Зараз же відпусти Мака. Ну? Кому сказала?


Та забери з мене ту осу, – загукав той до товариша.


Це я оса? Я ж тобі… Дідусю, – гукнула дівчинка до лісовика, що поспішав до них. Хлопці з переляку відпустили Мака, і той скочив у своє дупло.


Я ж тобі казав, що від людських хлопчиків самі лише біди, – дорікав малому дідусь.


Ні, то просто не ті хлопці. Славко і Мишко хороші. Он яких смач­них цукерок вони нам принесли.

Мак вже й забув про свій страх і ласував цукерками. А тим часом Ла­ска (а то була вона) і лісовик розбиралися з пустунами.

А ви, хлопці, що тут забули? – гнівно супив стріхаті брови лісовик.


Та ми нічого не забули, – мимрили ті. – Ми прийшли подивитися.


Прийшли шкоду робити? Над слабшими збиткуватися?


Та ми… Та ми… Просто хотіли подивитися. Це так прикольно.


Ласко, пусти його, – попросив лісовик, бо дівчинка ще й досі смика­ла Петрика за волосся, а той несамовито тряс головою.

– Вони, дідусю, перелякали малого Мака.


Я знаю. Так ти кажеш – прикольно? А от оберну я вас на вовків чи, скажімо, на жаб. Теж буде прикольно?

– Ми більше не будемо.


Ясна річ, що не будете, бо я вам того не дозволю. Ліс не любить, коли йому роблять шкоду.


Ми просто хотіли знати, що Славко і Мишко тут роблять.


Я бачив їх. Нормальні хлопці. А ви?


Ми теж нормальні.


Щось я того не помітив.


Ми більше не будемо.


А тепер із-за вас ці маленькі деревички мусять перебиратися в безпечніше місце. Я їх тут залишити не можу.

– Та ми…


А зараз, хлопці, поки я добрий, ідіть звідси. І більше до лісу не по­тикайтеся. Бо на дві жаби у природі стане більше.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.