–
А ще… Треба якось легенько цукерки опускати. Кидати не можна, щоб не зачепити когось.

–
Прикро, що нікому не можна розказати про нашу знахідку. Це навіть не знахідка, а відкриття. Це ж так цікаво.

–
Так. Але ж ми деревикам чесне слово дали, що ми не розкажемо.

–
Я думаю, що вчителю з біології можна було б розказати.

–
Ти що! Ні в якому разі! Почнуться екскурсії, походи. Ні-ні. Не мож­

на. Нікому – то й нікому. Після уроків Петрик і Миколка гукнули:
–
Славко! Мишко! Ходімте у футбол грати.

–
Нам ніколи, – серйозно відповіли хлопці.

–
А куди ви? Що там в вас?

–
Та… Справи.

–
Які?

–
Не можемо розказати. Секрет.

Краще б вони не казали того слова. Як дівчатка, так і хлопчики дуже охочі до чужих секретів. І чого воно так?
–
Давай за ними прослідкуємо, куди вони підуть.

–
Подумаєш, дуже треба!

–
Цікаво ж.

–
Та що там слідкувати! В якесь кіно з дівчиськами підуть чи ще ку­дись.

–
Ми тільки подивимося, а потім вернимось. Тільки подумати! Проміняти футбол на якихось дівчисьок!

–
То ходімо.
Коли Славко і Мишко увійшли в ліс, Микола тихо сказав:

–
І справді цікаво. І дівчисьок нема…

–
Слухай, а може вони скарби шукають? – висловив свій здогад Петрик.

–
Може. Нічого. Незабаром будемо знати. Тепер ми їхній секрет розкриємо.

А коли Славко і Мишко, задоволені і щасливі, що пригостили малюків цукерками, пішли з лісу, Петрик і Миколка і собі заглянули у дупло. Ніякого скарбу там не було. Але… Мак ще не встиг натішитися цукерка­ми. Він собі думав, що це Славко і Мишко щось забули та й повернулися.

–
Смачно! Дуже смачно! – вигукнув маленький деревичок. І тут Ми­колка вхопив його за ніжку.

–
Іди-но сюди, малий. Ми на тебе подивимося.

–
Ой-ой-ой, – запищав Мак, – боляче.

–
Це не ті хлопці, – сказав дідусь.

–
Це погані хлопці, – сказала бабуся.

–
Хто поганий? Ми погані? Ось ми вам зараз покажемо, які ми погані. Візьмемо вашого малявку для колекції.

–
Зараз же відпустіть Мака. Негайно відпустіть.

–
Ти чуєш, Миколо? У нього навіть ім’я є. Мак. Прикольно.

Аж тут, на таке шибеники ніяк не сподівалися, щось вп’ялося Петрикові у волосся, а потім в обличчя.
–
Зараз же відпусти Мака. Ну? Кому сказала?

–
Та забери з мене ту осу, – загукав той до товариша.

–
Це я оса? Я ж тобі… Дідусю, – гукнула дівчинка до лісовика, що поспішав до них. Хлопці з переляку відпустили Мака, і той скочив у своє дупло.

–
Я ж тобі казав, що від людських хлопчиків самі лише біди, – дорікав малому дідусь.

–
Ні, то просто не ті хлопці. Славко і Мишко хороші. Он яких смач­них цукерок вони нам принесли.

Мак вже й забув про свій страх і ласував цукерками. А тим часом Ла­ска (а то була вона) і лісовик розбиралися з пустунами.
–
А ви, хлопці, що тут забули? – гнівно супив стріхаті брови лісовик.

–
Та ми нічого не забули, – мимрили ті. – Ми прийшли подивитися.

–
Прийшли шкоду робити? Над слабшими збиткуватися?

–
Та ми… Та ми… Просто хотіли подивитися. Це так прикольно.

–
Ласко, пусти його, – попросив лісовик, бо дівчинка ще й досі смика­ла Петрика за волосся, а той несамовито тряс головою.

– Вони, дідусю, перелякали малого Мака.

–
Я знаю. Так ти кажеш – прикольно? А от оберну я вас на вовків чи, скажімо, на жаб. Теж буде прикольно?

– Ми більше не будемо.

–
Ясна річ, що не будете, бо я вам того не дозволю. Ліс не любить, коли йому роблять шкоду.

–
Ми просто хотіли знати, що Славко і Мишко тут роблять.

–
Я бачив їх. Нормальні хлопці. А ви?

–
Ми теж нормальні.

–
Щось я того не помітив.

–
Ми більше не будемо.

–
А тепер із-за вас ці маленькі деревички мусять перебиратися в безпечніше місце. Я їх тут залишити не можу.

– Та ми…

–
А зараз, хлопці, поки я добрий, ідіть звідси. І більше до лісу не по­тикайтеся. Бо на дві жаби у природі стане більше.