І вони пішли. Спершу помаленько, потім, прибавляючи в ході. Сонце пригрівало, одяг на дівчині парував. Незабаром Уляна побачила знайо­му долину.

–
Бровку, песику, я бачу знайомі місця. За отією долиною вже починається королівство, в якому живе наша принцеса.

–
Твоя принцеса. Бо я її не знаю. І вона мене не знає.

–
Ну… Це нічого, Бровчику. Будеш знати.

–
А може вона не любить собак.

–
Може й не любить, – сумно зітхнула Уляна. – Бо вона нікого не любить. Але вона неодмінно полюбить. І людей, і собак. Наша квіточка їй допоможе.

Подорожні були такі обшмульгані та забрьохані, що сторожа нізащо не хотіла їх пропускати. Як не просила їх дівчина. Заледве не плакала.
– Я ж була служницею у принцеси.
–
У нашої принцеси ніколи не було таких обдертих зашмульганих служниць.

Нарешті ублагала. Сказала, що має подарунок для принцеси. Подорожніх пропустили до челяді, аби вони привели себе в порядок. Ку­харки, з якими Уляна колись приятелювала, і ті її не впізнали.

–
Як ви могли мене так легко забути? – Від жалю дівчина таки роз­плакалася. Старенька няня принцеси таки впізнала Уляну і допомогла їй привести себе в порядок, розчесати її довгі коси, а потім ще зібрала для неї сякий-такий одяг. Коли дівина, вмита і причесана, в чистому одязі, стала посеред кухні, всі відразу впізнали її і зі сльозами на очах кинули­ся її обнімати.

–
Улясю, дитино, ми не забули тебе. Ми просто тебе не впізнали.

–
Ми тебе часто згадували.

–
Нам тебе бракувало.

–
А як принцеса?

–
Та все так, як і було.

Бровко, нагодований і причепурений, зостався чекати, а Уляна пішла прямісінько до короля. Король давно і думати забув про бідну дівчину, що заради його дочки пустилася у далекі мандри. Дівчина поклонилася ша­нобливо королю.

–
Я повернулася, ваша величносте.

–
Ти? Повернулася? А хто ти така і звідки повернулася? Я щось тебе

не пригадую. Дівчина зніяковіла.
–
Я… Уляна. Я прислуговувала принцесі.

–
А-а, щось таке пригадую. Ти пішла… За чим ти пішла?

–
Щоб повернути принцесі любов. Щоб вона любила і щоб її любили.

–
І що? Повернула?

–
Так. Тепер я маю подарувати принцесі ось ту квітку.

І Уляна показала королю той скарб, котрий так ревно берегла в далекій дорозі.
– Гарна квітка, – зачудовано сказав король, не зводячи з квітки очей.
– Та квітка не тільки гарна. Вона ще й чарівна. Тепер принцеса неодмінно вийде заміж і у вас буде спадкоємець.
–
А звідки ти знаєш, що мене клопоче?

– Та вже знаю.

–
Іди і неси принцесі ту квітку. І, якщо буде так, як ти кажеш, то я

тебе нагороджу. Я дам тобі… Мішок золота. Дівчина засміялася.
– Ого! Навіщо мені стільки золота? Що я з ним буду робити?
– Ото дурна дівчина. Вона не знає, що робити з золотом. У нас це знає кожен пастух. Ну… Та іди вже до принцеси.
Зоряна саме щось вишивала. Не те, щоб вона дуже любила вишивати, але ж треба було себе чимось зайняти. Уляна увійшла і поклонилася їй.
–
Ти хто? – здивувалася Зоряна.

–
Я… Уляна, ваша служниця.

–
Стривай, стривай. Я щось таке пригадую. Ах, так, пригадала. Але ти якось… Подорослішала чи що. І погарнішала, мушу тобі сказати. Прав­да-правда.

–
Я для вас квітку принесла з далеких доріг.

–
А навіщо мені квітка? Хіба ти не знаєш, що я квітів не люблю?

–
Це квітка особлива. Ви її… Полюбите.

–
Ну, показуй свою квітку. Я квітів не люблю, але страшенно люблю, коли мені щось дарують.

Глянула принцеса на квітку – і за серце вхопилася.
–
Що тобі, принцесо? – захвилювалася Уляна.

–
Ой, не знаю. Кольнуло щось у серці.

–
Когось покликати? Я зараз.

– Ні, не треба. Вже проходить. Тепер я пригадала тебе, Уляно. Як ти пішла, я довго не могла підібрати собі такої доброї і гарної служниці. Я довго гнівалася на тата, що він тебе відпустив. А де ти була?
–
По квітку ходила.

–
Ах, яка квітка! Вона якось… Змушує радіти.

–
Так. Це гарна квітка.

–
Тепер я, очевидно, буду любити квіти. І пташок. І… Може навіть

людей. Бо я їх досі не любила. І зовсім несподівано принцеса обняла Уляну.
– І тебе любитиму. Ти тепер для мене… Як сестра.