– Проросло зернятко, – тихо шепнула зірочка.

–
Проросло, – ворухнула губами Ганнуся. А лірник нічого не сказав, тільки заграв на своїй лірі ще одну псальму, якої ще ніхто не чув. Слуха­ли діти, слухали вчителі, а тим часом в їхніх серцях, в їхніх душах про­ростали зернятка доброти, що так були схожі на зерна пшениці.

На землю опускався вечір. Пора було розходитися по домівках, та чо­мусь не хотілося. Ні учням, ні вчителям. Всі були зачаровані лірою.

–
Незабаром зійде дядечко місяць. Він почує ліру і ще раз пересвідчиться, що твій тато чарівник, – тихо сказала зірочка. Ганнуся посміхнулася і з любов’ю подивилася на свого тата і на його ліру. В цю мить в її серці, мабуть, теж проросло зернятко доброти.

Ліки дЛя маріЧки

Всі те знають, що найбільші дива стаються у Новорічну ніч і ніч перед Різдвом. Про те вже багато казок написано. Однак див більше, ніж казок. То чому ще одну казку про ще одне диво не написати? Ось візьму та й напишу. А ви прочитаєте. А хто ще читати не вміє, тому прочитає бабуся. Найчастіше так воно буває, що бабусі онучатам каз­ки читають. Бо татко з матусею допізна на роботі. У бабусі теж роботи вистачає, але часу для онуків їй не шкода: і для бабусі радість, і для онукі втіха.
Соломійка ще читати не вміє. Казки читає бабуся. Інколи читає, інколи розповідає – дівчинці однак цікаво. А сьогодні Святий Вечір. Завтра Різдво. Родина вже повечеряла, з кутею, пампушками та узва­ром. А зараз Соломійці вже час спати. Бабуся вже й казку їй розказа­ла, а дівчинці ніяк не хочеться, щоб бабуся від неї йшла.
–
Мені страшно, – хитрує мала.

–
Чого тобі страшно?

–
Не знаю. Просто так, страшно.

–
Он бачиш, на ялинці Ангелик. Дивися. Він – як живий. І оченят­ка у нього світяться. Бачиш? Він, ніби посміхається. І на тебе дивиться.

– Ага, і справді. На мене дивиться.

–
Це твій охоронець. Він тебе оберігає від всякого зла. Так що боятися тобі нема чого. Заплющуй оченята і спи.

Бабуся пішла, а Соломійка незчулася, як заснула. Чи заснула, чи це їй лише здалося… Раптом дівчинка почула голос Ангелика, а потім і са­мого його побачила. Він сів у неї в голові і сказав:
– Вставай, Соломійко.
–
Чого вставати? Навіщо? Зараз ніч. Я спати хочу. І бабуся мені не дозволяє вночі вставати.

–
Я знаю. Але треба. Ми з тобою полетимо рятувати одну дівчинку. Бо інакше вона може померти.

– Ой! А як же ми її врятуємо?

–
Дівчинка дуже хвора. Їй конче треба напитися свяченої води і з’їсти ложку куті. Ні лікарі, ні мама дівчинки того не знають.

–
І бабуся не знає?

–
І бабуся також не знає.

–
Як же ж так? Бабусі ж все на світі знають.

–
Виходить, що не все. Ну… Не будемо гаяти часу. Збирайся.

–
Послухай, Ангелику, а як же ж я полечу? Я ж не вмію літати. У тебе є крила, а у мене ж нема.

–
Тим не журися. Я маю запасні крила. Вони тобі підійдуть. Ти ста­неш маленькою-маленькою як я. От і полетимо.

Взяли пляшечку з свяченою водою, скляночку з кутею та й полетіли. Летіли над скрижанілою річкою, над засніженим лісом і полем. Над містом і селом. А головне – Соломійці зовсім не було страшно. Вона дума­ла про те, аби вони встигли врятувати ту хвору дівчинку.
–
Он її хата, – тихенько продзвенів ангелик.

–
А як ми увійдемо?

–
Не хвилюйся. Зараз.

Ангелик вдарився об вікно – і воно відчинилося. Вони влетіли в кімнату, і Соломійка набула свого зросту. На ліжку лежала хвора дівчинка. Біля неї горів нічничок. Лице у дівчинки пашіло, чоло було зволожене.
– У неї гарячка, – тихо сказала Соломійка.
–
Це Марічка. Скорше розбуди її і дай напитися свяченої води. Не загубила по дорозі?

–
Ні, не загубила.
І до дівчинки.

–
Марічко, Марічко, прокинься.
Дівчинка розплющила очі.

–
Хто ти? – спитала тихо. Її пересохлі губи ледве ворушилися. Пити…

–
На, напийся.
Марічка припала до пляшечки з свяченою водою.

–
Ой, аж легше стало. Хто ти?

–
Я – Соломійка. Ми з Ангеликом прилетіли, щоб тебе порятувати. Ми тобі ліки принесли.

–
Ліки… Я вже стільки тих ліків випила. І нічого не допомагає.

–
Це не такі ліки.

–
Не такі? А які?

–
На, ще напийся.