– Це була маленька зірочка. Маленька-маленька. З дитячу долоньку.
–
Візьми мене, дівчинко. Тобі зі мною буде легше жити. Я буду вико­нувати всі твої бажання. Тільки не треба про мене нікому розказувати, особливо твоїй мачусі.

– То я й не буду.

–
А ще… Коли ти все матимеш і будеш скупою, коли не пожалієш бідніших від себе і скажеш «це моє», тоді я розтану, як крижинка, і більше мене не буде.

–
Ні, я ніколи не буду скупою. І ти ніколи не розтанеш.

–
Скажи, а чого б тобі зараз найбільше хотілося?

–
Я хотіла б мати велику ляльку.

–
Це бажання найпростіше.

Одна коротка мить – і вже у Марусі на руках велика гарна лялька у розкішній сукні з разочком доброго намиста на шиї.
–
Ах, яка лялька! – захоплено вигукнула дівчинка. – Я такої ляльки не те, що не мала, а й не бачила ніколи. Дякую тобі.

–
То бався.

–
А можна ще тебе про щось попросити?

–
Можна.

–
Попаси за мене, поки я буду бавитися. А то я боюся, щоб худоба шкоди не наробила.

– Не наробить. Я допильную. Ти бався і ні про що не думай.
Ах, як же ж то гарно бавитися з лялькою, особливо, якщо в тебе досі ніякої ляльки не було. Забавилася дівчинка та й про все на світі забула.
– Марусю, – покликала зірочка. – Вечір вже. Час додому.
–
Ой, я так забавилася. Куди ж мені тепер ляльку сховати? Я ж не можу її взяти додому. Мачуха спитає.

–
Дуже просто. Лялька зникне, а завтра, якщо захочеш, вона знову буде у тебе.

–
Ой, шкода.

–
А чого шкодувати? Лялька ж нікуди не дінеться.
Пригнала Маруся худобу. Мачуха на дівчинку прискіпливо подивилася.

–
Чогось ти сьогодні дуже весела. Хтось щось тобі дав?

–
Та ні. Нічого.

–
Гляди мені.

Вранці Маруся встала раненько, і будити її не треба було. Погнала пасти на те саме місце. Дуже їй хотілося ту ляльку хоч у руках потрима­ти. І знову день промайнув, як одна мить. На додачу десь під обід перед дівчинкою з’явилася таця з наїдками і напитками. Чого тут тільки не було. І булочки, і тістечка, і банани, і всякі інші фрукти та солодощі. Ма­руся ніколи такого не те, що не їла, а й не бачила.
Настали для бідної сироти щасливі дні. Ні важка робота її не дойма­ла, ні мачушина лайка її не зачіпала. Росла дівчинка, вродою пишалася і виросла у гарну панну.

– Дивіться-но, – дивувалися люди. – Яка гарна стала Маруся. Як не збиткується над нею мачуха – а їй і горя мало – цвіте собі.
– І сироті сонце світить. Бо інакше б і світу не було б.
А мачуха за вдачею зла була. І, хоч своїх дітей не мала, Марусина врода доймала її. Не спить, не їсть, все думає, як їй пасербицю в іншу по­добу обернути. Та й пішла вона у ліси та в нетрі до злої чаклунки. Добрі до неї не ходили. Називали її відьмою і обминали її дороги далеко. А ма­чуха пішла, не злякалася.
–
І що це може бути, – спитала, – що пасербиця моя з кожним днем все більше розцвітає та гарнішає. І до роботи її заставляю, і їсти не даю досита, а вона всю найтяжчу роботу робить та співає. І з кожним днем гарнішає.

А відьма варить зілля, на карти дивиться та в чорного ворона питає:

–
Скажи, мудрий мій пташе, чому пасербиця Маруся з кожним днем гарнішає і смуток її не береться?

–
Не знаю, – каркнув ворон.

–
Як це ти не знаєш? А я тебе за мудрого птаха маю. Пугало ти, от що!

–
Не сердься, Чорна Величносте. Марусі допомагає якась сила. Сила добра і невидима. Це не людина, не тварина, а… Не можу визначити, що це за сила.

–
То лети собі під штири вітри. Не буду я тебе дурно годувати, поїти і прихисток давати.

Та й махнула рукою. Чорного ворона, як вітром здуло. Тільки зашуміло у лісі, наче буря знялася. Аж злякалася мачуха, бо зрозуміла, що на світі є ще більше зло за неї. А відьма тим часом помішала зілля та й сказала:

–
Ну нічого. Ми самі у цій справі зарадимо. Дам я тобі зілля. Напій тим зіллям свою пасербицю та й дивися, що з нею буде.

–
Тільки, щоб не отрута. Бо тоді люди мені жити не дадуть. Всі чо­мусь її дуже люблять.

–
Не бійся. Не отрута. Твоя пасербиця буде жити, і рада не буде, що живе. А від її вроди і сліду не зостанеться.

Пішла мачуха додому, перелякана і водночас рада, що їй нарешті вдасться пасербиці зло зробити. Приготувала вона зілля Марусі. Тільки Маруся хотіла те зілля випити, як почула голос своєї зірочки:

–
Не пий.

–
Чому? Я пити хочу.
Аж розгубилася дівчинка.

–
Бо це чари. Не можна тобі того пити.

–
Ой, зірочко… А хто ж це мені таке приготував?

–
Твоя мачуха. Разом з одною відьмою.

–
За що? Що я їй поганого зробила?
Аж заплакала Маруся від жалю та образи.

–
А тепер я те зілля поставлю твоїй мачусі замість води. Нехай вона його вип’є.

–
Ой, зірочко, не треба того робити. А що, як те зілля готувалося мені на смерть?

–
Але ж ти мала його випити. Мачуха ж не журилася, що буде з тобою.

– Вона за мене не журилася, то правда, але я так не можу.
Вилили те зілля та й далі зажили, як жили досі.
Росла Маруся та й нарешті виросла і гарною панною стала. Вже й

сватали її, не дивлячись, що дівчина бідна була. Та мачуха старостів і на поріг не пускала.
–
Які там сватачі! Дівка ще не виросла. Ні до якої роботи незугарна. Ні шити, ні прясти, ні худобу пасти. А щоб їсти зварити – про те нічого й говорити.

Та цього разу сватачі трапилися настирливі. Вони знали дівчину змалечку. Та й мачушин брехливий язик теж знали.

–
Та що Ви на свою пасербицю так тяжко нарікаєте? Ми ж бачимо, як вона зранку до ночі біля роботи упадає. І в полі, і на городі, і в хаті. І хліб пече, і полотно тче, а вже, як випере, то сонце нижче опускається, щоб помилуватися на її роботу. Люди все бачать. Мій син таки хотів би її посватати. І я не проти, бо кращої господині йому не знайти.

– Та ж за нею нічого нема. Ні поля, ні подушок, ні перини.

–
Ви ж їй замість матері, то могли б сирітку і відвінувати. Хіба ж мало вона на Вас наробилася?

–
Та що там вона наробилася! Більше хліба з’їла, ніж роботи зробила.

–
Та вже Бог з Вами. Знають люди, яка Ви зла та недобра.

Нікуди дітися мачусі. Мусила дати згоду на шлюб. А сама плакала та по­бивалася. Бо хто ж тепер буде всю її роботу справляти? Знову подалася вона до відьми, хоч і мала жаль на стару, що її зілля нічого з пасербицею не вдіяло.
– Що мені робити? Порадь, допоможи. Моя пасербиця заміж іде.
–
Весілля – не похорон. Покійника воскресити важко, а молодих роз­лучити простіше простого. Ось на тобі зілля та вилий його на весільний рушник. Як стануть молодята на той рушник, то й місяця не проживуть вкупі – розійдуться.

–
Оце добре було б. Бо, признаюся тобі чесно, відвикла я вже від всякої роботи. А без пасербиці хто ж мені допомагати буде?

–
Запаніла, кажеш?

–
Та вже так є. Нікому я того не кажу, тільки тобі.

–
Велика у мене спокуса – обернути тебе на змію. Але нехай вже так. Живи змією в подобі людини.

З острахом глянула мачуха на стару. Взяла зілля та й швиденько пішла. А вдома скропила тим зіллям Марусин весільний рушник, вису­шила та й назад в скриню сховала.
– Нехай лежить. Нехай весілля дожидається.
–
Знаєш, Марусю, – сказала дівчині зірочка. – Доведеться тобі но­вий весільний рушник вишивати. Потайки мусиш вишивати, щоб мачу­ха не знала.

– А чому так? У мене ж вже давно весільний рушник у скрині лежить.

–
То нехай лежить. Мачуха той рушник зіллям зчарувала. Щоб на нього не ставати, ти собі другий рушник вишиєш.

–
Я ж не встигну.