–
А що таке?

– Та… треба. Я сам до ладу не знаю. Але треба. Спробуй. Розумієш, комп’ютер не зовсім справний, але може тобі вдасться.
–
Зараз…О, зайшов! Тату, а там маленький хлопчик!

–
Який ще там хлопчик? Ось не вигадуй.

–
О, язик мені показує, – і засміявся.

–
Чого смієшся? Тримай мене. Скоріше.

Це був Компик. Сергійко протягнув руки – і до нього з комп’ютера стрибнув хлопчик. Стрибнув би і ще хтось, та влучний постріл Доктора Веба – і Віруса більше не було. На моніторі висвітилося:
«Небезпека ліквідована. Комп’ютер справний. Користуйтесь на здоров’я».
–
Дякую, – сказав Сергійків тато, радий, що не треба кликати майстра і можна буде спокійно працювати. А на компика у своїй заклопотаності він і уваги не звернув.

–
Тату, тату, – вигукнув Сергійко. – Хто це?
Тато аж тепер здивувався.

–
І справді. Звідки ти тут взявся, хлопчику?

–
Я – Компик. Комп’ютерний хлопчик. Це я якось вночі катався на твоєму автобусі. Ти не помітив? Класний автобус.

– Помітив. Але я не знав, що це ти.

–
Бо мені не дозволяли, щоб людям показуватися. Ой, і зараз… Поче­кай. Дядечко Віндовсе, а можна мені дружити з Сергійком? Ну дозволь. Сергійко хороший хлопчик. Це не Вірус.

–
Ні, я не Вірус, – сказав Сергійко, бо він вже знав, що таке віруси в комп’ютері. І прогримів комп’ютерний голос:

–
Добре. Дружи з Сергійком. Тільки в Інтернет його з собою не бери. Це небезпечно. Почекай. Я встановлю внутрішній зв’язок з тобою. Так. Є. Можеш іти бавитися. Тільки не пустуй.

Сергійко, здавалося, навіть не здивувався. Зате Сергійків тато ошелешено дивився то на свій комп’ютер, то на двох хлопчиків, свого і комп’ютерного.

–
Дива, – врешті сказав Сергійків тато. – Що ж… Техніка. Вона в наш час наближена до людини.

І зручніше вмостився біля свого комп’ютера. Йому треба було працю­вати. Компик сіпнув Сергійка за рукав.
–
Ходімо кататися на твоєму автобусі.

–
Ні, потім. Спершу я тебе своїй мамі покажу.

–
А хто така мама?

–
Ну… Це мама. Як я тобі поясню? А в тебе хіба нема мами?

–
Ні, нема. У мене є тільки Дядечко Віндовс. Та ще Доктор Веб, кот­рий захищає нас від Вірусів.

–
Про Доктора Веба я чув. Та й про Віндовса знаю. А от про тебе не чув.

–
Бо я ще маленький. Коли я виросту, то навчуся ремонтувати комп’ютери, щоб вони з ладу не виходили.

– А комп’ютерні хлопчики також ростуть?

–
Аякже. Тільки не так швидко, як людські. Вони ростуть в міру роз­витку техніки.

–
А коли я виросту, – замріяно сказав Сергійко. – То я буду складати цікаві комп’ютерні програми.

–
А я тобі буду допомагати. Але це буде колись. А зараз ходімо вже. Спершу до твоєї мами, а потім я буду кататися на твоєму автобусі. Цілий день!

–
Це нецікаво.

–
Цікаво. Дуже цікаво. Ходімо.

зернятка доброти

(присвячується Ганнусі, доньці лірника михайла Хая)

У тата з мамою в добрі та злагоді дівчинка собі жила. Ганнусею звали ту дівчинку. Нічим Ганнуся не журилася, ні з ким не сварилася, завжди була усміхнена, як те сонечко ясне. Хто на неї гляне, і собі посміхається, забуваючи про свої негаразди. Ганнуся чемна була та розумна. Добре вчилася, книжки читала, мріяла стати художницею.
Якось ішла Ганнуся зі школи і закортіло їй для мами квіток на­рвати. Її мама дуже любила квітки. Розкішні троянди, тюльпани та гвоздики – це зрозуміло. Бо хто ж їх не любить? Та найбільше любила мама, здавалося б, скромні, непоказні квіти: ромашки, дзвіночки, ме­дунку, навіть кульбабку. А що? Вона – як сонечко. Чому ж її не люби­ти? Отож Ганнуся після школи попрямувала не додому, а до лісу. Вона знала, що того робити не можна. Не можна дітям без дорослих до лісу ходити. Але їй так хотілося нарвати для мами квіток. Дівчинка знала й те, що, коли мама побачить в її руках квіти, то й сварити Ганнусю забуде. Дівчинка в ліс заходити не буде. Вона з крайчику, доки ліс ще не почався. Там є така галявинка, а на ній сила силенна квітів. Вона знає, з класом туди ходили. Учням вчителька показувала, що таке першоцвіт, а ще казала, що його рвати не можна. Бо, коли його і далі рватимуть, то першоцвіт може зовсім зникнути. І що тоді? Не буде першоцвіту. А шкода. І ніхто його не відродить. І навіть природа. При­рода собі подумає:

«А нащо той першоцвіт відроджувати, коли люди його не бережуть?»
Подумає так – і не відродить. Ні, Ганнуся першоцвіт не рватиме. До­бре, що вчителька про нього розказала.
– Ой-ой-ой! Скільки тут квітів. Ще вчора їх стільки не було.
Та й ну рвати. Та й ну рвати. Це ж для мами! Дзвіночки, ромашки, кульбабки…
– Ой, що це?
Дівчинка побачила, як у траві щось блиснуло, а потім засяяло, заясніло, як маленька зірочка. Ганнуся вже протягнула руку, щоб взя­ти те диво, та…
–
Не руш! Я гаряча.

–
А ти й розмовляти вмієш?

–
Вмію.

–
А хто ти? Чи що ти?

–
Я – зірочка. Маленька чарівна зірочка.

–
А звідки ти тут взялася?

–
З неба впала.

–
І не згоріла? Я знаю, що зірки, коли вони падають з неба, то зго­рають.

– Я ж не звичайна зірочка, а чарівна. Тому й не згоріла.

–
А де ж ти все-таки взялася? Ще й розмовляти вмієш. Я ніколи не чула, щоб зірки розмовляли.

–
Бо ти ще маленька, тому й не чула.

–
Хто послав тебе на землю?

–
Дядько місяць послав. Я довго вже тут лежала і чекала, коли ти нарешті прийдеш. Я боялася, щоб хтось інший мене не знайшов. Бо дядь­ко місяць до тебе мене послав. Я дуже боялася, щоб мене не підняв нена­роком хтось недобрий, бо такого припуститися не можна. От я й чекала тебе і боялася, що ти не прийдеш. Але тут так багато квітів, що ти просто мусила прийти.

– І я прийшла… Скажи мені, зірочко, а хіба дядько місяць мене знає?