– Пригостила б я тебе ягодами, та я знаю, що коти ягід не їдять.
–
Ти добра, Мурусю, я знаю. Але дітям передай: коли хтось з них у лісі почує, що плаче Баба Яга, то нехай не спішать їй допомагати. Бо ба­чиш, як воно виходить.

–
Авжеж передам. Дякую тобі, котику. Ти врятував мене. Я так на­лякалася.

–
Пусте. Чого її боятися? Вона за свої 300 років так і не навчилася робити зло.

–
Триста років! Ого!

–
А так. Баби Яги довго живуть. То ще тільки її молодість.

–
То вона ще може навчитися робити зло?

–
Може. Якщо захоче.

–
То виходить, що вона добра?

–
Виходить.

–
Але ж мене вона хотіла собі залишити? Хіба ж це не зло?

–
Це у неї від самотності. Живе тут у хащах. Думаєш, їй не набридає?

–
То чому вона не йде до людей?

–
А як же ж вона піде до людей, коли вона – Баба Яга? Словом, забудь і не думай про це.

–
Ми, котику, тепер з тобою друзі.

–
Звичайно.

–
Ти міг би жити у нас. Кожен день мав би тепле молоко, ще всяку смакоту. Моя мама смачно готує. А ще вона дуже добра.

– Дякую тобі, дівчинко, але, знаєш, я волю люблю.

–
А хто б тебе в неволі тримав би? Бігав би собі куди б захотів. Просто ти мав би свій дім, де б тебе любили. Ти собі навіть уявити не можеш, як це гарно – мати свій дім.

–
Ні, Мурусю. Дякую. Я звик жити в лісі. Воля і ніяких обов’язків. Хіба ще слідкувати за Бабою Ягою, щоб часом ніякого лиха не накоїла.

– А взимку? У лісі ж холодно і поживи ніякої.

–
Так, зима – то лихо для бездомного кота. У найтяжчий час я прошу­ся в хатинку до лісника. Та одна біда: у нього живе пес, котрий не любить котів.

–
От я й кажу, ходи жити до нас. Будеш в теплі і не знатимеш голоду. Ні влітку, ні взимку.

– Я, Мурусю, подумаю.
На тому й попрощалися.
Баба Яга була страшенно сердита. Як ніколи.

–
Так поталанило! Подумати тільки! Мала б собі дівчинку Марусю. Гарненьку таку. Я її навіть не ловила і не крала. Сама до мене прийш­ла. Звичайно, поплакала б та дівчинка спершу, не без того, та з часом би звикла. А що мала б робити? Та й мала б я собі дівчинку. Не була б сама. А так… А все той чорний кіт. Мав же бути моїм помічником. А що вийш­ло? Піду-но я до Чахлика та й поскаржуся на того кота. Я нічого не приду­маю. А Чахлик його провчить. О, той провчить. Той кіт десятому закаже.

Та легко сказати – піти до Чахлика. Ступи нема, помела нема – от і спробуй. Хіба що пішки. Шлях неблизький, та що вже… Довго йшла Баба Яга. Вже й добряче-таки притомилася. Була навіть думка, щоб повернутися, та шкода стало і себе, і пройденої дороги. Чахлик зустрів її радо.
–
О, Вільдо! Яким це вітром тебе занесло в наші краї?

–
Якби ж то вітром. А то ніжками, Чахлику, ніжками.

–
Невже пішки?

– А ти ж як думав? Нема вже в мене ні ступи, ні помела – от і довело­ся пішки.
–
А що ж тебе привело до мене? Мабуть, щось дуже серйозне.

–
Авжеж, що серйозне.

Та й розказала Чахликові про свою пригоду з дівчинкою. Та вже так скаржилася на чорного кота, аж довела себе до сліз.
– Ні, Вільдо, ти таки Баба Яга геть нікудишня. І ти не можеш впора­
тися з котом? Та я вже його давно б зажарив та з’їв. Вільду всю пересмикнуло.
– Як з’їв би? Кота?

– Кота. Дуже просто. То ти з ним маніжишся, і він тобі на голову сідає. Я б його швидко на місце поставив. Ну добре. Зараз я зберуся. Тебе додому завезу та й з котом розберуся.
Баба Яга вже й пошкодувала, що прийшла до Чахлика, вже й на кота пересердилася. А що він, зрештою, такого зробив? Та що вже тепер?.. Опинившись вдома, Вільда стала просити Чахлика, щоб не крив­див кота.
– Він котик добрий. Тільки й того, що чорний.