Улянці на очі навернулися сльози. Ні, таки недаремно натерпілася вона у мандрах стільки прикрощів. Ні, недаремно.
–
Знаєш, Уляно, мені здається, що ця квітка якось… Дивиться на мене.

–
Може й дивиться.

–
А таке може бути?

–
Може. Бо це квітка особлива. Вона чарівна.

–
Скажи, а мій батько за ту квітку ще тебе не нагородив? Не дав тобі, скажімо, мішок золота?

–
А навіщо так багато? Хіба квітка вартує стільки золота?

–
О, ця квітка вартує.

–
Ні, принцесо, я не задля нагороди по квітку ходила.

–
А задля чого?

–
Я хотіла, щоб тобі було гарно.

–
А чого ти в житті найбільше хотіла б?

–
Хотіла б я мати хатинку неподалік від річки, з садочком, городчи­ком, квітничком і… З собачою будкою.

–
О, навіщо тобі собача будка?

–
А я в дорозі собаку собі надибала, Бровка. О, це справжній друг.

–
Я хочу побачити твого Бровка. Я страшенно люблю собак.

–
Ти любиш собак? Принцесо, я такого не знала.

–
Я й сама такого не знала. А тепер знаю, що я люблю собак. Вони вийшли в сад, а там бігав Бровко.

–
Бровчику, – покликала Уляна. – Іди сюди. Ось це наша принцеса, про котру я тобі розповідала.

–
Гав!

–
Він не кусається.

–
Ах, який собака! Я неодмінно собі собаку заведу. І кота, і… Пташку якусь. Але, щоб вона не жила у клітці, а щоб прилітала до мене в альта­ну, і ми б з нею… Розмовляли…

– Це прекрасно, принцесо.

–
Не дивуйся, Уляно. Я сама дивуюся, що це зі мною сталося. Мені раптом захотілося, щоб всім на світі було добре: і людям, і звірам, і птахам.

А восени королівство святкувало весілля принцеси Зоряни і принца Мікелло. Це була дуже гарна пара. А після весілля принцеса сказала:

–
Я б, Уляно, не хотіла з тобою розлучатися. Але ж не можу я тебе у служницях тримати. Я хочу, щоб ти була моєю доброю приятелькою.

–
А я житиму зовсім недалечко. У мене вже є ключі від хати. Я там біля хати і квітничок розвела. Ми з Бровчиком, якщо дозволиш, будемо до тебе в гості приходити. А ти до нас.

Так і було. Кожна казка має добрий кінець. А ця – особливо гарний, бо до принцеси повернулася любов.

Чорний кіт мурко

і дівЧинка муруся

У лісі, недалеко від болота, в самісіньких хащах, у хатинці на куря­чих лапках, як годиться, жила Баба Яга Вільда. Та не везло Бабі Язі. Ну зовсім не таланило. Не могла вона нікому зробити найменшого зла. Вільда й сама не знала, як так вийшло, що стала вона Бабою Ягою. З роду вона такого була чи що. Жила тепер у лісі, у хатинці на куря­чих лапках. Та й журилася, що їй далі робити. Навіть курячі лапки, на котрих стояла її хатинка, не слухалися Бабу Ягу. Це було найобразливіше. Вона наказувала:
– Хатинко, хатинко, повернися до мене передом, а до болота задом.