–
Так. Пристаємо.

Вхопила свій клуночок – та й на берег. А човен вниз течією пустила – нехай пливе. Тільки тепер відчула нестерпний біль в руках і в попереку.
– Не дівоча то справа веслувати проти течії, – сумно сказала Улянка.
–
Це від незвички. Ти й так молодець. Навдивовижу впоралася. Ти краще глянь сюди. Он хатка видніється.

–
Ще аби в тій хатці добрі люди жили.
Бровко втягнув носом повітря.

–
Димом пахне. Господиня сніданок готує.

–
Ще скажи, що нас чекає.

–
А може й чекає. А що? Ти хіба не помітила, що господиня завжди ва­рить більше, ніж може з’їсти. Це для подорожнього або для несподіваного гостя. Чого ти посміхаєшся? Так і є. Ми, собаки, добре те знаємо.

Підходили вже до хати. Господиня сиділа на лавчині і годувала ку­рей. Привіталися та й розказали тій уже немолодій жінці свою історію. Мусили розказати. Що вже буде. Критися ніяк. Жінка забідкалася, занепокоїлася.

–
І куди ж мені вас прилаштувати? Це ж вони неодмінно сюди при­йдуть вас шукати, бо річка має круті бережечки. Це перший пологий бе­рег, де можна пристати. Було вам ще трошки далі пропливти.

– Несила вже було мені, тітусю. Вперше за весла взялася.

–
Воно й зрозуміло. Та вже є – як є. А чого це в тебе пес такий худий? Шкіра та кості. Хіба ж так можна?

–
Знаю, що не можна. Ми з Бровком обоє з неволі тікаємо. Тільки він довше від мене в неволі був. Тому так.

–
Я вас в курені на городі прилаштую. Добрий прихисток. Тут вас ніхто не знайде. Того куреня й не видно. Там і відіспитеся. І сніданок я вам туди принесу. Добре, що вас ніхто не бачив. Час ранній. Наші рибал­ки, мабуть, ще відпочивають. А котрі може й на ранній вилов поспішили. Словом, все вийшло якнайкраще. Ходімте. І будьте спокійні. Я про вас навіть курці своїй не розкажу.

Погоня наспіла десь аж перед вечером. Мокриця і Дуриквас були певні, що втікачі тут.

–
А он і хатка. Як навмисне для втікачів. Добрий прихисток. Тут ми їх зараз і застукаємо.

–
Чекай. Он, либонь, господиня іде.
Без привітань відразу й налетіли.

–
Гей, ти, стара, чи не бачила ти часом дівчину з собакою?

–
Собак тут багато всяких бігає, то може й ваш собака між ними. Я гавкати не вмію, то й не знаю. А дівчат тутешніх я всіх добре знаю. Чужу дівчину відразу помітила б. Не бачила я тут чужої дівчини.

–
Розумієш, стара, його наречна втекла. От ми її й шукаємо.

–
Наречена? Отого бовдура? Ха-ха! Я б і сама втекла від такого жениха.

–
Ну-ну, стара, ти не дуже.

–
Від хороших женихів наречені не тікають.

–
Ні, я таки її зараз…

–
А я рибалок покличу. Вони вас скрутять, камінь на шию – та й у воду. Ото риба втішиться з такої поживи. Тарасе, Остапе, а йдіть-но сюди.

–
Тихо, стара, не кричи. Ти краще нам допоможи. Ми конче мусимо тих втікачів упіймати.

–
Ще собака – чорт його бери, нехай хоч і здохне. Він непородистий. А дівчину шкода. Гарна дівчина. Ах, яка наречена. Ми вже й весілля спла­нували, а вона взяла та й утекла.

Господиня засміялася.
–
І добре зробила. Молодець дівка. Люблю таких.

–
Ти знову, стара?

–
Чекай, Дуриквасе. Нехай собі говорить. Може ж таки нас на якийсь слід виведе.

– Не виведе вона. Ми тільки дурно час тратимо.

–
Послухай, господине, – спробувала Мокриця заговорити лагідніше. Допоможи нам. Вони пливли човном проти течії. Обабіч береги круті, скелясті. Аж тут нарешті пологий берег – місце, де пристати можна було. Тут найзручніше.

–
Певно, тому й не пристали, що найзручніше. Напевно, зміркували, що тут і будете їх шукати. Мабуть, далі попливли, щоб збити вас зі сліду.

–
А може й так, – зглянулися між собою Мокриця і Дуриквас. Ще трохи постояли та й пішли далі шукати втікачів.

Уляна і Бровко перебули в курені кілька днів. Відпочили, Бровко трохи від’ївся, а потім попрощалися з господинею, подякувавши їй крас­ненько, та й далі пішли, взявши харчів на дорогу.
– Куди ж ви тепер? – витерла сльози господиня.
–
Зосталися б у мене, я не проти, так ті песиголовці можуть ще навідатися, боюся я. Не за себе, а за вас боюся.

–
Нам би десь доброго знахаря знайти. Чи чаклуна якого.

–
О, а навіщо вам таке диво?

–
Та воно нам наче й ні до чого. Та моя принцеса нікого не любить і її ніхто. Без любові живе. Їй вже б і заміж пора. А як, коли без любові? Я із-за того і в мандри пустилася, щоб їй якось допомогти. Бо, як без любові?

–
Чекай. То виходить, що ти ту принцесу любиш, якщо ти задля неї у світ пішла?

–
Ні, не те, щоб я її любила. А шкода мені її. До сліз шкода. Вона така молода і така гарна.

– То, либонь, ти таки любиш її. А ти, песику?

–
Я її не знаю. Але, коли Улянка розказує про свою принцесу, то й мені її шкода. Аж сльози на очі навертаються.

–
То виходить, що ви обоє ту принцесу якось по-своєму любите. То все не так вже й безнайдійно. Ось що я вам скажу. Якщо від нас пройти гонів з п’ять полями, то там під лісом живе один старий дивак. Всі його дива­ком називають. Щоб чарівник – то ні, щоб ворожбит – то не дуже, а так, знахар собі, травознай. Людям травами допомагає, худобі. Але кажуть про нього, що він не тільки на травах розуміється, а ще багато чого знає.

– Певно, що нам до нього і треба. Аби тільки той дивак серце добре мав.

–
Серце у діда добре, можете не сумніватися. Всім допомагає, і ні в кого гроші не бере. Рибалки самі часом риби підкинуть, а жінки хліб спе­чуть – отак і живе.

Пішли подорожні. Жінка добре розказала їм, як того діда знайти, то довго не шукали. Хатинка була невеличка, вся в зелені і квітах. І дід тут­таки на колодці сидів, трави розкладав. Видать, щойно з лісу прийшов. Трави ще росяні були. А що вже пахли, то аж подих перехоплювало.

–
О, – наче аж зрадів старий, подорожніх побачивши. – А я вже вас чекаю та й чекаю.

–
А ви хіба знали, що ми маємо прийти?

–
Знав. А чому б мав не знати?

–
А звідки, дідусю?

–
О, дитино, доживеш до моїх літ, то й ти багато чого знатимеш. Я навіть знаю, чого ви до мене прийшли. За пинцесу просити. За її любов.

–
Так, дідусю. Шкода її. Вона без любові живе. Її ніхто не любить і вона нікого.

–
Добре серце маєш, дитино. За те поталанить тобі у житті. А твоєму песикові вже поталанило, що він має тебе за господиню. А в твоєї принце­си, голубко, вкрали любов.

– А хіба любов можна вкрасти?

–
Можна. Ще й як можна. Та я знаю, як твоїй принцесі допомогти. Ось тут я квітку для твоєї принцеси виростив. Квітку любові. Пильнував, аби вона равніше від свого часу не зацвіла. Подивися.