Хлопці чкурнули – аж за ними зашелестіло. А лісовик і Ласка стали думати, як допомогти деревичкам перебратися в інше місце.
–
Я нікуди звідси не піду, – завередував Мак.

–
Ви собі перебирайтеся, а я тут буду.

–
Ну хіба ж ти не розумієш, що тут небезпечно.

–
А як Славко і Мишко прийдуть? А як вони ще цукерки принесуть? Що тоді?

–
Обійдешся без цукерок.

–
Не обійдусь. Цукерки – це дуже смачно. Нічого смачнішого я не їв. Всі розгублено дивилися на вередливого Мака. Нарешті Ласка сказала:

–
Послухай, Мак, не вередуй. Я віднесу тебе до знайомої казкарки, і ми там будемо пити такий солодкий… Ну, дідусю, як це називається?

– Чай.

–
Так, будемо пити чай. А ще будемо їсти печиво. Це теж дуже смач­но. А зараз не вередуй і збирайся. Я перенесу тебе в інше дупло.

–
А цукерку візьмемо? Тут ще одна зосталася.

–
І цукерку візьмемо. Ну, ходімо. Тебе всі чекають.
Дуже неохоче деревички кидали обжите дупло.

–
Тепер ти зрозумів, Мак. Як небезпечно спілкуватись з людськими хлопчиками?

–
Ні, не зрозумів. Мишко і Славо хороші. А тих двох пустунів дідусь лісовик оберне на жаб. Правда, дідусю? Нехай собі квакають.

–
Ну… Я їх вже відпустив.

–
Не треба було їх відпускати. Нехай би трохи поквакали.

Всі сміялияся з малого Мака, а тим часом збиралися переселятись. Ласка несла малого деревичка. Це було їй під силу. Маку дуже подоба­лося, як дівчинка злітала на своїх крильцях. Він говорив, говорив, не за­мовкаючи.
– А чому у тебе є крильця, а у мене нема? І в тата нема, і в мами.
– Бувають деревечки з зкрильцями, а бувають без крилець, – терпля­че пояснювала Ласка і почувала себе зовсім дорослою, бо ж несла малого Мака і допомагала йому пізнавати світ.
Наступного дня Мишко і Славко, прийшовши до школи, побачили вкрай переляканих Петрика і Миколку.
–
Ви чому нам нічого не сказали?

–
А що ми вам мали сказати?

–
Нас лісовик ледве на вовків чи на жаб не обернув.

–
За те, що ми зловили того маленького чоловічка Мака.

–
А нащо ж ви його ловили?

–
Просто так. Подивитися.

–
Тому ми вам і не сказали. Ми так і подумали: скажемо вам – то ви щось таке недобре утнете.

–
То, по-вашому, ми ненормальні?

–
А так і вийшло. А нащо ви Мака ловили?
Хлопці похнюпилися.

–
То ви за нами слідкували?

–
Так, слідкували.

–
То що, Мишко? Відлупцюємо їх?

–
Та не треба. Вони і так страху наїлися.

–
Шкода, що вас лісовик не обернув на жаб. Вам би таке пасувало. Поквакали б трохи.

– Ми ж не знали.

–
А нащо вам було знати? Отепер із-за вас деревички мусять пере­селятися в інше місце.

– Кажу ж тобі: ми не знали.

–
Не знали! Не знали! Заладили своє. Як папуги. Як тепер деревич­кам допомогти? Вони ж тепер і від нас будуть ховатися. Деревички поду­мають тепер, що і ми з Славком такі.

– Може якось…

–
Може якось! Тепер вони вже більше нам не покажуться. Вони вміють ставати невидимими.

–
Ми ж не знали.

–
Ще раз скажеш «ми не знали» – і я тобі вліплю.

–
Годі вам. Ходімте на урок. Вже дзвінок був.

–
Глядіть же, нікому більше не розказуйте.

–
Нехай розказують. Їм і так ніхто не повірить.

–
Та ми нікому. Могила.

Славко і Мишко сумно блукали по лісу. Вони не заглядали в дупла, не шукали деревичків. Хлопцям було соромно.