–
Ма-ма, – сказала лялька, а потім засміялася.
–
Бачиш, вона не ображається.
–
А як же вона буде боса?
–
Нічого. Вона й так нікуди не ходить. А сидіти у мене на ліжку можна й босій.
–
То твою ляльку звати Ліна?
–
Так, по-моєму гарне ім’я.
–
А мене звати Ласка.
–
Теж гарне ім’я.
–
Деревичко, деревичко, – почувся голос за вікном.
–
Ой, це лісовик. Буде ж мені.
–
Не ховайся, не ховайся. Я знаю, що ти тут.
–
Дідусю, я тільки хотіла нагодувати свій животик. Він дуже їсти хотів.
Лісовик заглянув у вікно. Це був чоловік невисокого зросту з різьбленим костурцем. На голові замість шапки примостився білий гриб, а на ньому зелена травинка. Брови сердито стовбурчилися, а на обличчі блукала приязна посмішка. Для мене це було справжнє відкриття. Я ще ніколи не бачила лісовика.
–
Я ж тобі казав: не можна деревичкам спілкуватиися з людьми.
–
А це не просто людина. Це казкарка. Вона мені ось які панчішки і
черевички подарувала. І дівчинка закружляла по хаті у якомусь химерному танку.
– Ну добре, добре. А та казкарка казку про тебе напише?
– Думаю, що напише. У неї на столі були якісь аркуші. На одному з них було написано «Деревичка». Це, мабуть, про мене.
–
А про лісовика там нічого не було написано?
–
Не знаю. Я ж все не читала. Може й було.
Мене обурювало те, що вони розмовляли між собою так, наче мене тут не було. Та я не знала, як себе повести і що їм на те сказати. Тому мовчала. Нарешті лісовик сказав:
– Ходімо, Ласко. Я знайшов тобі нову хатку. Вона тепла і простора. Тут неподалік є дупло старого дуба. Там чомусь ніхто не живе. Аж дивно. Таке зручне дупло. Ходімо.
Моя гостя підлетіла на своїх крильцях, стала на підвіконні.
«Невже так і полетить, нічого мені не сказавши?»
Ні, зупинилася, оглянулася, посміхнулася і сказала:
–
Я дякую тобі, казкарко, що ти мене не ловила. І за черевички дякую. І зовсім тихенько, очевидно, щоб не чув лісовик, додала:
–
Я ще колись до тебе навідаюся. Якщо ти мене ловити не будеш.
–
Не буду. Ти ж знаєш.
–
Чекай мене.
Та й пурхнула, як та пташечка. А я дивилася їй у слід і думала:
«Чи то наснилося мені, чи то моя уява таке мені намалювала…»
І не знала я: це добре чи зле бути казкаркою… А потім подумала, подумала і вирішила, що бути казкаркою – це все-таки добре.
Я вже потрохи й забувати стала про ту нічну пригоду і про деревичку. Всілякі життєві клопоти існують поряд з казками. Та якось я почула під своїм вікном знайомий тоненький голосок:
–
Казкарко, казкарко, рятуй мене.
–
Що трапилося? – виглянула я у вікно.
–
За мною женеться сам король деревиків. Він хоче мене зловити і віддати заміж за свого сина. А той його син, хоч і принц, але такий потворний, що і в найстрашнішому сні не присниться. Якщо я скажу, що він на жабу схожий, то жаба на мене образиться. Дивитися гидко і одвернутися страшно.
І тут я побачила, що за маленькою деревичкою, як коршак за здобиччю, летить чималий кремезний… Мені важко було відразу збагнути, чи це деревик, чи чоловік такий. Та ніколи було роздивляися та розмірковувати. Ось-ось він уже наздожене мою деревичку.
–
Ой! Ой! Рятуйте, – пищала дівчинка. Та це було неймовірно, щоб її хтось почув.
– Скоріше. Скоріше лети сюди.
Я вхопила те, що лежало поблизу, та й пожбурила у переслідувача. Це був невеличкий м’ячик. Не сказати б, що я вдарила короля деревиків боляче, та все ж затримала його. Тим часом деревичка прожогом влетіла у моє вікно.
– Не пускай його сюди. Не пускай. Мерщій зачиняй вікно.
Але мені хотілося з ним поговорити. Той що з того, що він король деревиків? Я ж не його піддана. А ось і він. Розлючений, підлетів до мене і вже збирався прошмигнути у моє вікно, та я його не впустила.
–
Як ти смієш? – закричав він, аж голос йому зірвався. – Я – король.
–
Але не мій.
–
Та я тобі…
–
Нічого ти мені не зробиш. Стережися на мене кричати і мені погрожувати. Я – казкарка. Як покличу знайомих чарівників з усіх моїх казок, то від тебе
і сліду не залишиться. Ти краще скажи мені: навіщо ти лякаєш маленьку беззахисну дівчинку? Навіщо ти переслідуєш її? Коли охота силою помірятися, то поміряйся, скажімо, із дванадцятиголовим змієм. Кажуть, він десь недавно тут об’явився. Так ні, проти змія ти не станеш – побоїшся. А проти дівчинки можна. Вона ж тобі здачу не дасть. Ех ти! І не сором? А ще король.