–
То ходи сюди.

–
Ні, мені не можна. Мені лісовик не дозволяє наближатися до людей.

–
А чому не дозволяє?

–
Бо люди можуть мене зловити. А я не люблю, коли мене ловлять.

–
Я тебе розумію. І я не любила б, щоб мене ловили.

–
От бачиш… Тому я …

–
Але ж я не буду тебе ловити. Я спробую нагодувати твій животик, а може й з черевичком щось придумаємо.

–
А-а, всі так кажуть. А потім ловлять. І пташок, і деревичок. Пташ­кам теж… Дають їсти, а потім ловлять.

–
Але ж я Цвіва не зловила.

–
Так, не зловила.

–
То ти можеш мені повірити, що я тебе не зловлю?

–
Ну… Не знаю.

–
Я ж казкарка. Нам просто незручно з тобою через вікно розмовляти. Всі сплять, А ми їм заваджаємо.

–
А чому вони сплять? Нехай встають.

–
Але ж зараз ніч.

–
То й що, що ніч? Але ж яка гарна ніч. В таку ніч не можна спати. Он соловейко не спить та все тьохкає. І ти не спиш.

–
Ну, я – це зовсім інше. З казкарками таке буває. А люди вранці на роботу поспішають чи на науку. А маленькі дітки чи до школи, чи в ди­тячий садок.

–
Ах, так. Пригадую. Щось таке казав лісовик.

–
То ти ідеш до мене в гості?

–
Годилося б у лісовика спитати, але його зараз нема.

–
Ходи, не бійся. Я тебе ловити не буду.

– Ну… Добре. Спершу я посиджу у тебе на підвіконні. Щоб коли що – втекти.
–
Та не бійся, я тебе не скривджу.

–
Опля!

І дівчинка, зовсім крихітна дівчинка, вже сиділа у мене на підвіконні. Зеленокоса, зеленоока, вона і справді була в одному черевичку. За спи­ною у дівчинки тріпотіли маленькі крильця. Вони були, наче іграшкові. Та й сама дівчинка здавалася дуже досконалою іграшкою.
–
Привіт, дівчинко. Я дуже рада тебе бачити.

–
А я тебе. Я вперше так зблизька бачу казкарку.

–
А я деревичку.

–
Ти можеш нагодувати мого животика? А то він дуже їсти хоче.

–
А що ж їсть твій животик?

–
Він все їсть. А найбільше він любить крихти хліба.

–
Почекай. А чай твій животик буде пити?

–
Не знаю. А що таке чай?

– Зараз я дам тобі спробувати. Тільки охолоджу, щоб він був теплень­кий. А ще у мене є печиво. Думаю, що твоєму животику воно сподобається.

Та злізь ти нарешті з підвіконня. Сідай ось тут біля столика. Тут тобі буде зручно.
–
А ти мене…

–
Та не буду я тебе ловити. Не бійся.
А коли дівчинка зі смаком поїла, я сказала:

–
А тепер будемо мудрувати над твоїми черевичками.

–
А що мудрувати? Нема одного. Я його загубила, коли тікала від козлика.

–
Он воно як. Ти злякалася козлика?

–
Я боялася, що він мене бодне.
І дівчинці знову захотілося плакати.

–
Ну добре, добре, не плач. Зараз ми щось придумаємо. Бачиш, он лялька сидить. Вона майже така, як ти. У ляльки є чудові панчішки і че­ревички. Зараз ми їх поміряємо. Думаю, вони тобі підійдуть. Так… Міряй сама, щоб ти не думала, що я хочу тебе зловити.

І панчішки, і черевички прийшлися. Дівчинка зраділа, аж затанцю­вала і в долоньки заплескала.
Я маленька деревичка У новеньких черевичках.
–
Почекай, – обірвала вона свій танок. – А лялька на мене не обра­зиться, що я взула її панчішки і черевички? Бо я нікого не люблю обра­жати.

– А зараз ми у неї спитаємо.
Я взяла ляльку в руки.

–
Послухай, Ліно, ти не образишся, якщо ми твої панчішки і черевич­ки подаруємо одній маленькій гарненькій дівчинці?