– Я лечу! Лечу! – гукнув він.
–
Гляди, не роби зла!

–
Що ти! Мені таке і до голови не прийшло б.

–
Тепер, казкарю, – суворо сказав Іван, – справедливості раді, нам би треба було допомогти повернутися додому. Дорога далека. Ми потомлені. Нам наша перемога нелегко дісталася.

–
Я б може… – обізвався змій.

–
Ні вже, – перелякалася Марічка. – Твоїх послуг з нас досить.

–
Ну чого ви? Я вже не той.

–
Не треба. Тоді ми краще пішки підемо.

–
Ну навіщо пішки? – посміхнувся казкар. – Ми покличемо вашого знайомого орла. Он він вже летить.

–
А кому я потрібний? Хто мене потребує?

–
Оті двоє. Ти домчиш їх додому?

–
Зрадістю. Вони перемогли страшного змія. Тепер вже я не боюся за свою дружину і своїх дітей.

–
А я що? – занепокоївся змій. Веселий, паперовий і живий.

–
А я що? Так і буду тепер самотньою страшилкою?

–
Ну чому ж? – посміхнувся казкар. – Ми тебе в цирк влаштуємо. Бу­деш там дітей веселити.

Іванко з Марічкою миттю опинилися вдома. Всі дуже зраділи їхньому поверненню. Там вони жили довго і щасливо. А може й досі живуть. В гості до них казкар заходить, казки їхній донечці розповідає, хоч вона вже й виросла. Інколи і паперовий змій прилітає. Іванко та Марічка на нього не сердяться. Він такий веселий і кумедний, що на нього серди­тися просто неможливо.
Казка закінчилася. Приказка лишилася. А хто нову казку почне, То нехай покличе мене.

деревиЧки

Була тиха літня ніч. Повітря, насичене п’янкими пахощами від саду і від квітників, майже не ворушилося. Вітер десь, напевно, задрімав собі та й забув, що йому треба віяти.
«Нехай спочине, – думала собі я. – Всі і так сплять і дивляться свої сни: хтось солодкі, а хтось може й страшні».
Мені ж не спалося, і я сіла за свій письмовий стіл. Може казка якась напишеться.
– Про що б його написати?.. – задумалася я. – Щоб і цікаво, щоб і не дуже страшно.
Не встигла я щось додумати, як … Було спекотно і я відчинила вікно. Коли чую, а надворі під моїм вікном хтось плаче. Прислухаюся – таки плаче. Тонесенько, мов дитина якась.
«І що воно таке?» Збагнути відразу не можу. Єдине… Висовуюся через вікно і тихо, щоб не побудити людей, питаю:
– Чого ти плачеш? Хто тебе скривдив? І хто ти? Може я тобі чимось можу допомогти?
І чую ніжний тоненький голосок, схожий на голос ляльки, тільки з людськими інтонаціями.

«Дивно і цікаво, – подумала я. – Але ж треба слухати».
Щоб краще чути, я трохи нахилилася через вікно, хоч зазвичай тако­го не роблю, бо боюся. А під вікном та загадкова істота вже не плакала, а наче співала.
«Це вона так всіх моїх сусідів побудить. Але ж треба слухати».
Я маленька дівчинка
Деревичка.
Загубила маленького
Черевичка.
Тепер ніжці холодно,
А животику голодно.
Я не маю ані мами, ані татка.
Тут на яблунці була
Моя хатка.
Була хатка гарнесенька,
Як гніздечко,
Біля тебе, казкарочко,
Недалечко.
Та вже мою яблуньку
Зрубали,
Та вже мою хатоньку
Зруйнували.

–
Так-так, – тихо сказала я. – То ти жила на цій маленькій яблунці? А звідки ти знаєш, що я казкарка?

–
Це всі знають. Найперше про те нам розказав твій горобець, котро­го ти годуєш.

– А-а, Цвів?

–
Так, Цвів. А потім вже і сорока, і вивільга. Якось тебе не було, а вікно було відчинене, то сорока залетіла в твою кімнату і перечитала все, що було у тебе на столі. А потім нам переказала.

–
А хіба сороки вміють читати?

–
Вміють. Ще й як вміють. Вони просто не признаються.

–
А я й не знала.

–
А ви, люди, про нас дуже мало знаєте. Це вам так здається, що ваша наука про нас знає все. Та це вам тільки так здається. От скажи, ти про деревичків щось чула?

–
Ні, не чула, – чесно зізналася я, і мені стало якось незручно, що я про деревичків нічого не чула.

–
От бачиш. А ти мала б чути, бо ж ти казкарка. А ми є. Живемо на деревах і в дуплах. А тепер я залишилася без хатки. Скажи… Навіщо ти звеліла зрубати ту маленьку яблуньку?

–
Але ж вона давно вже всохла і не родила яблук.

–
То й що? Кому вона заваджала? Нехай би собі була.

–
Сухі дерева треба вирубувати. Щоб молоді росли. А суха яблунька могла й сама від вітру впасти та ще й біди наробити.

– А тепер я зосталася без хатки.

–
Я ж не знала, що на тій яблунці була твоя хатка. А тепер я не знаю, як тобі допомогти.

–
І я не знаю.

–
Скажи, дівчинко… А ти не могла б жити у звичайній людській оселі?

–
Ні, не могла б. Я можу жити тільки на дереві або в дуплі. Тому й мене зовуть деревичкою.

–
Послухай, деревичко, а ти не могла б піднятися до мого вікна і за­йти до мене вгості?

–
Могла б. Чому не могла б? Я люблю інколи вмоститися на найви­щих деревах і співати там з вивільгою. Ми з нею дружимо.