–
Звичайно, що моя. Мені її сам гірський велетень подарував. А тут блискавиця – дзись об мою скелю.

–
А ти чого, вертихвістко, старого лякаєш?

–
Ха-ха-ха, – сміється блискавиця – аж в горах відлунює. А тут і гірський велетень Бор не забарився. Став біля моєї хати, до її верху дістав би, якби захотів. Брови стріхаті, ручиська, як весла, ноги, як скаленята. Підняв ручиська, повів ними – вітер вщух, блискавиці поховалися, грім принишк.

– Живи, діду, спокійно. Нічого не бійся. Я нікому не дам тебе скривдити.
То я й живу. Сусідує зі мною могутній гірський орел. Тут і орлиця його з орлятами. Славна така родина. Не бояться мене зовсім. Як приручені. Звикли вже. Люблю за ними дивитися. А часом увечері і володар гірський велетень заходить. Сяде собі, люлькою пихкає, та й повагом розмовляє зі мною. Розказує, що нового в горах, та й про долину дещо знає.
–
А як же це так, діду, сталося, що подружилися ви з гірським велет­нем? – Цікавиться захожий. А дід і радий свою дивовижну історію комусь переповісти.

–
Було це давно, коли я ще молодший був і дужчий на силі. Тоді наш гірський велетень, володар тутешніх гір, пішов на війну з іншими велетнями. Я не знаю, що там у них зайшло, але воювали велетні між со­бою. Повернувся наш господар тяжко поранений. Так тяжко, що ледве з життя не пішов. Впав отак неподалік від моєї хати та й лежав безтямний, стікаючи кров’ю. Побачив я таке та й думаю, як я маю недужому допо­могти. Є у мене цілющі трави, настоянки і мазі, але ж страшно: як мах­не той велетень від болю ненароком рукою, то ніхто й не буде знати, де мене шукати. Але ж кожен травознай мусить у такій потребі допомагати. Такий закон. Дивився я, дивився та й зважився. Набрав я всього та й до велетня. А він лежить, бідака, розтерзаний і пошматований. До хати я його не переніс би, то треба було лікувати тут. Подивився я на його рани, а там саме шмаття. Довго я з ним морочився. Шив, латав, мастив, бин­тував, – словом, робив, що знав і що міг. І про страх свій забув. А якось приходжу, а він очиська розплющив і на мене лупає. Я так і прикипів до скелі – кроку не зроблю. А велетень, дарма, що ще безсилий, заговорив громовим голосом:

–
Чого ти злякався?

–
Та я … – белькочу.

–
То ти лікував мене?

–
Та я. Робив, що міг.

–
Добре лікував. Дуже добре.

–
Може й боліло, але я намагався знеболити.

–
Що там боліло! Я знаю, що тут було. Я вже зовсім зібрався вмирати.

–
Ще треба…

–
Роби, що треба. І не бійся. Я терплячий.

–
Я не міг вас у свою хату занести, то мусив так.

–
Ха-ха-ха, – заміявся велетень. – Не міг! Ясна річ, що не міг. До­

бре й так. А коли зовсім одужав, то спитав:
– Якої нагороди ти хотів би? Для мене неможливого нема. Золота,
срібла, коштовностей, палац королівський. Я засміявся.

– Нічого мені не треба. Хіба що… Подаруй мені оцю скелю. Та ще прип­ни до неї мою хатину, щоб її бува вітром не здуло.
Засміявся велетень та й зробив, як я просив. Стоїть тепер моя хатина, міцно і надійно вчеплена до скелі. Як зрослася зі скелею. І вітри її обми­нають, бо вона – як зачарована.
Чухає потилицю захожий чоловік та й у старого питає:
–
Не розберу я, діду, де у вас правда, а де казка.

–
А тут і розбирати нічого. Вони поруч. А часом і зовсім переплітаються. Раптом у вікно хтось тричі постукав.

–
Це він, – сказав дід. – Видно, щось йому треба.
Вийшов до велетня, а той і каже:

–
Послухай, винеси-но жарину. Люлька погасла. А без неї… Сам розумієш. А я бачу – у тебе світиться. Значить, не спиш. Маєш когось?

– Та маю. Один захожий чоловік з долини. Від негоди рятується.

–
Гори добру людину ніколи не скривдять. Виніс жарину. Велетень запалив люльку та й пішов собі, щось наспівуючи, наче вітер загудів у горах.

А потім зник кудись велетень. Зник надовго. Махтей вже й засумував за ним.

–
Як же це гори без господаря будуть? – бідкався старий. Став у орла питати:

– Чи ти не знаєш часом, орле, куди наш господар подівся?

–
Не знаю, – заклекотів орел, – нічого не казав. Може знову на війну з велетнями пішов. Це такий. З нього станеться.

–
На загал він миролюбний. Але біда тому, хто йому дорогу перейде. Як розгнівається, то нема йому впину. Як згадаю, як я його лікував та виходжував – то аж страшно.

–
А я собі тоді подумав, що ти б і мене вирятував, якби зі мною щось трапилося.

–
Та рятував би, якби міг. Та я не Бог і не чарівник. Не все і мені вдається. От дружину свою Онисю не врятував. Пора її прийшла, то правда. Вісімдесят літ мала. Та однак шкода. Любив я її. Ох, як любив. Та й досі люблю. Тобі, орле, того не зрозуміти.

–
Чому не зрозуміти? І я поміж людьми літаю та щось чую.

–
А знав би ти, як вона співала. Як заспіває було – аж гори звеселять­

ся. Її пісні, мабуть, і досі в горах живуть. Чи ти чуєш, мій миленький, Як я тебе кличу? Як не маю черевичків, То в когось позичу.
Та от… Не вирятував її, мою Онисю. Як бачиш, не все я можу.
–
Е, не кажи. Ти – травознай. І добрий травознай. А це немало. Добре мати такого сусіда. А ще тобі таке скажу: у горах погана людина не при­живеться. Гори, вони, знаєш, зла не люблять.

Пройшло ще трохи часу – і з’явився велетень, живий і неушкодже­ний. З’явився – і загукав на всі гори:

–
Агов, Махтею! Агов, орле сизий та дужий! Де ви там? Як маєтеся? Чи не сумували без мене? Чи добре гори пильнували?

–
Що без тебе сумували – то правда. А гори пильнувати ти нам не казав. Зник, як корова язиком злизала.

–
Нема ще такої корови, щоб мене злизала. А чи знаєш ти, старий травознаю, що я із-за тебе по світах блукав?

–
Із-за мене? Отакої! А що ж тебе змусило із-за мене по світах блука­ти? Чи не висватав ти часом для мене яку кралю?