–
Добре, добре. І без тебе знаю, для чого я покликана. Але я ж все­таки теж людина, хоч і муза. Я з твоєї ласки наділена всіма людськими властивостями. А тепер я елементарно хочу спати. Може це й непристой­но в такій ситуації, але так є.

– Ну, то може… Ти ляжеш на моє ліжко та й поспиш?

–
А ти? Ти тут будеш терти очі, доки на світ не благословиться? Ні вже, я залишуся тут. І нехай це буде на твоїй совісті.

–
Нехай.

–
Ти просто знущаєшся над своєю музою.

Мені стало трохи ніяково. І справді, придумала якийсь сюжет без розв’язки, не радячись зі своєю музою . Та що вже тепер? Треба якось ви­ходити з ситуації.
– Послухайте, – звернулася я до обох. – А може ми вип’ємо кави? Тим сама я хоч почасти спокутую свою провину.
– Ой, я сто років кави не пив, – вигукнув Степан.

– Боюсь, що більше, ніж сто років, – засміялася муза. А я подумала:
«Цікаво. На каву реагує, а на місяць ні».
Я заварила каву, знайшла якесь печиво. Розмова ніяк не клеїлася, і

я, щоб якось скрасити час, стала читати свої нові вірші. Степан явно ну­дився. Раптом він вхопився за серце.
–
Ой!

–
Що тобі?
Ми обидві наполохано скочили зі своїх місць.
«Ще тільки того мені бракувало! Станеться з хлопцем якесь лихо – а

потім пояснюй міліції, хто він такий і як тут опинився. А головне – хто тобі повірить? Ото халепа!» Моя приятелька вже напувала Степана холодною водою.
–
Нічого, нічого. Не хвилюйтеся. Налякав вас. Перепрошую. Вже все добре. Либонь… До мене моя душа повернулася. Так мені здається.

– І що ти відчуваєш?

–
Я… Неначе тільки зараз побачив все довкола. Ах, як я хочу побачи­ти Настуню. І місяць… Вповні…

– Ну, думаю, тепер вже вона незабаром повернеться.
І справді. Спершу ми побачили переможне місячне сяйво. Яскра­ве, на увесь світ. А потім перед нами стала Настуня, місячна дівчина у своїй короні.
–
Степане!

–
Настуню!

Ми з музою делікатно вийшли з кімнати. Нам тут нічого було робити. Ми були зайві.
–
Бачиш? А ти мені дорікала, – посміхнулася я.

–
Однак химера.

А ми тепер дивуємося, що у нас глобальне потепління. Не тільки ми, пересічні люди, а й вчені дивуються. А все пояснюється дуже просто: світло і тепло, місяць і місячна дівчина Настуня приборкали вічну Мерзлоту. Те­пер вона вже не почуває себе володаркою світу. Кажуть, що льодів у неї по­меншало. Розповідали, що навіть біля Африки інколи плавають величезні крижини. Вони, ясна річ, не довго плавають – тануть. Бо Африка – це вам не Північний Полюс. Лютує Мерзлота і вже не зазіхає на людські душі. Їй не до того. Бо такого страху натерпілася, що хай йому грець!
Так і чую запитання від цікавих.
–
А що сталося з Настею?

–
А де Степан?

Ні з ким нічого не сталося. Вони й досі живуть. Кажуть, що, либонь, в затишній місцині на березі Чорного моря. Дітей виростили, тепер онуків виколисують. Настуня й досі береже свою місячну корону. А, коли місяць вповні, вони виходять всією сім’єю подивитися на нього. Місяць впізнає місячну дівчину і посміхається. А потім Настуня вже вкотре розповідає свою «Місячну казку». Ми з музою збираємося їх відвідати. Та все ніяк не зберемося – часу обмаль.

добром за добро

На горі, на самому вершечку, наче до скелі приліпилася хатина діда Махтея. Сам один жив той старезний дід. Добре йому було тут: вітри йому пісень співали, сніги кутали його хатину по самий комин – та й нічого. Взимку до нього з людей ніхто не заходив. Хіба вовки-сіроманці завивали тужно і моторошно. Тоді дід казав:
– Кинув би я вам що-небудь, бо сам знаю, що таке голод. Так боюся. Як відчиню сінешні двері, то можу й не зачинити: вітер не дасть та й ви можете наскочити. Наїдку з діда мало, та мені біда. Так, так, вовки – не собаки. Йдіть собі далі, то може щось вполюєте.
А влітку коли-не-коли хтось з долини міг зайти: води напитися, тра­вою для ліку розжитися чи й переночувати, як негода в горах захопить. Тоді дід розкладе вогонь, запахкає люлькою та й заведе розмови, цікаві і довгі, як дідові літа. Часом хтось цікавий і спитає:
–
А скажіть, діду, що це за ім’я у вас таке – Махтей?

–
А Бог же його знає. Так мати назвала, так і прижилося. А хіба що?

–
Та нічого. Просто цікаво. Незвичне ім’я. А чому ви, діду, в долину до людей жити не йдете?

–
А чого б мав іти? Мені і тут не зле. Та що там долина? Я свої гори вже так люблю – що й не сказати. Гори не бувають однакові: то

білим білі, то в таємничому серпанку з туману, а то сині-сині, наче їх небо празниковим убранням одягнуло. А що вже, як заспіваєш – то гори відлунюють і повторюють собі, наче підспівують. Ні, кращого краю, ніж наші гори, нема.
–
А мавки не лякають?

–
А чого б мали мавки мене, старого, лякати? От парубків зваблювати

–
то для них. А я що?

– І не нудно вам тут самому?

–
Хіба ж я сам? З вітрами собі розмовляю, з громами перегукуюся, з блискавицями сварюся.

–
А як же ви з громами перегукуєтеся?

–
Аякже. Отак і перегукуюсь.

–
Агов-гов, дідугане, – гукає грім. – Ти ще живий?

–
Живий, громе, – кажу йому. – Ти тільки в скелю мою не лупни, бо тоді хатина моя полетить шкереберть, а мені того не хотілося б.

–
Ого-го, – гукає грім. – А хіба ж ця скеля твоя?