–
А-а, так. Оживила.

–
Скажи, Насте, а як ожила твоя мати? Я ж їй імені не давала, а вона Прийшла за тобою.

–
А-а, моя мати така. Вона прийде і туди, куди її не кличуть. Я по­вернулася, бо тут мені подобається. А найбільше мені подобається, що ти віриш, що я жива.

–
А хіба ж ні?

–
Ну…Так. От, якби ти ще оживила мого хлопця.

–
Послухай, Насте, я ж не чаклунка. Я письменниця.

–
Але ж мене ти оживила.

–
Мені твої коси дуже сподобалися. Найперше я побачила їх. А може ти підкажеш, як оживити твого хлопця?

–
Дуже просто: назвати його по імені.

–
Але яке у нього ім’я?

–
Не знаю. Через віки… Я вже встигла його забути.

–
А як же ж тоді?

–
Ти ж мені ім’я придумала. Придумай і йому.

–
Ну, а як же ж це ти, Настуню, не пам’ятаєш імені свого коханого?

–
Ти ж бачиш, що я і свого імені не пам’ятала. Я пам’ятаю його стан, його лице, його чорні брови і… Кучері. А ще його голос і душу. А імені не пам’ятаю. Стільки часу пройшло. Стільки раз калина цвіла, стільки раз місяць вповні сходив над землею. І не злічити. Скоріш же придумай йому ім’я. Нехай оживе. Нехай прийде сюди з глибини віків, як прийшла я.

– Його звати Степан.
Я й не засумнівалася. Чомусь була впевнена.

–
А знаєш… Либонь, так його і звали. Бо інакше чому це ім’я мені таке рідне і близьке, аж серцю лоскітно? Степан… А можна, я його по­кличу?

– Клич.
Моя муза втрутилася зі свого закутка. Вона була обурена моєю поведінкою. Та Настуня на те не зважала. Вона переживала свою колиш­ню і вже теперішню оновлену любов.
– Степане! Степаночку! Соколе мій ясний! Крізь всі заборони і пере­стороги прилинь до мене з глибини віків і мороку небуття. Принеси мені любов свою незайману і свій солодкий поцілунок.

Я аж здригнулася. Війнуло холодом – і посеред кімнати став хлопець, гарний, як намальований. Тільки, чому від нього віяло таким холодом?
– Він? – запитала я у дівчини.
–
Він. Мій лебедик, мій сокіл ясний! Степаночку! Чом же ти такий холодний? Ти ж ожив. Як і я. Ти у зовсім іншому віці. В іншому світі.

–
Так. Але ти знаєш, де я був. Я був у Сибірських нетрях. Там холод і морок. Той холод заморозив моє тіло і мою душу. Таке проходить не швид­ко. А може й так, що ніколи не пройде.

Настя заплакала.
–
Щоб нашим ворогам…

–
Цить, Насте. Не плач і не проклинай.

–
Навіть ворогів, що знівечили наше життя?

–
Навіть ворогів. Ви із Степаном ожили для радості і любові. По­кажи Степанові місяць, що саме зараз вповні. Чому Степан на нього не дивиться, наче не помічає? Адже тоді, колись… Місяць світив для вас обох.

–
Так. Світив… І тепер світить. Такого місяця я ще не бачила. Так він ще ніколи не світив. Подивися, Степаночку.

Глянув. Посміхнувся. Та залишився якимось наче байдужим. Розгнівана муза підкликала мене до себе.

–
Що ти натворила? Кого ти оживила? Це ж не люди, а якісь фанто­ми. Як ти тепер з того вийдеш?

– Не сварися, люба. Вже є – як є. Це творчість.

–
Та, яка ж це в біса творчість? Якщо це витвір твоєї уяви, тоді я більше не муза. А якщо я більше не муза, то ти більше не письменниця і не поетеса.

– Потерпи ще трішки. Думаю, це має якось вирішитись.
Я повернулася на своє місце. Степан і Настя стояли, тримаючись за руки. На голові у дівчини висвічувалася місячна корона, наче це було окреме джерело свіла. Було видно, як у день. Складалось враження, що місяць хоче затьмарити сонце.
– О, бачите, як місяць для вас старається.
–
Місяць старається, але Степан чомусь його не помічає, – ледве не плакала Настя. – Місяць маг, місяць чарівник, а от не може відігріти Сте­

панову душу. Допоможи мені. Ти теж майже чаклунка. Ти нас оживила. Допожи нам.

–
Якби я могла. Насправді я не чаклунка. Я тільки письменниця. Що я можу? Скажи, хлопче, цей місяць вповні не хвилює твою душу?

–
Знаєш… Мені так здається, що моя душа зосталася там, в тих Сибірських нетрях.

–
Але ж ти ожив?

–
Так, ожив, але без душі.

–
Але ж ти впізнав Настуню?

–
Так. Впізнав. Я люблю її. І місяць вповні я пам’ятаю, але він мене чомусь не хвилює. Думаю, що це тому, що моя душа зосталася там. Якось треба… Визволити мою душу… Бо інакше – це не життя.

Я розгубилася.
–
Але ж я навіть не знаю, від кого її треба визволити.

–
Я теж не знаю. Але це щось таке холодне, мерзенне. Бр!

–
Це Вічна Мерзлота, – сказала муза, не витримавши нашої домови, що вона має мовчати. Муза ж для всіх невидима.

–
Хто це? – в один голос спитали Настя і Степан.

–
Це… Моя приятелька.

–
А чому ми її не бачимо?

–
Бо вона невидима. Така її примха.

–
Вона теж з глибини віків?

–
Ні. Хоча… Може й так.

–
Я з тих часів, коли на світ з’явилася найперша людина. Бо поезія і мистецтво народилося разом з людиною.

–
То ти знаєш, від кого треба звільнити Степанову душу?

–
Знаю. Таке на моєму віку вже було.

–
Розкажи.

–
А що тут розказувати? Вічна Мерзлота живе на самому Північному Полюсі. Вона володарює над всім холодним краєм. Нехай сховається Снігова Королева. Перед Вічною Мерзлотою вона ніщо. Вічну Мерзлоту ще нікому не вдалося подолати. Вона жорстока і невблаганна. Мерзлота любить ловити людські душі. Вона обертає їх на крижинки і тримає їх в крижаній шафі.

– А навіщо їй ті душі?

–
Ну… Має з того втіху. Це, наче колекція, що тішить свого колекціонера тим, що вона в нього є.

– І що тепер робити?

–
Добиратися до неї у її довгу полярну ніч, у її вічні холоди з теплом і світлом. Вам може допомогти тільки світло і тепло. Якнайбільше світла і тепла. І любов. Тільки так можна боротися з Мерзлотою.

– Хто ж допоможе мені? – заплакала Настя.

–
Я допоможу, – почувся дужий голос з висоти. Ми всі роздивлялися довкіл, але, окрім присутніх, нікого не бачили.

– Це я, місяць, – знову пролунав той самий голос.

–
Я не можу дивитися, як плаче місячна дівчина, та, котрій я пода­рував свою корону. Не кожній дівчині так таланить. Але Настуня того вартує. Я знаю ту Мерзлоту. Так, вона боїться світла і тепла. Ми поле­тимо з тобою, дівчино, над скрижанілим океаном, над скрижанілою зем­лею. Коротке літо так і не відігріває землю до кінця. В глибині вона так і залишається скрижанілою. Я попрошу всі світила планети, сонця інших галактик, щоб допомогли мені. Вони погодяться, бо та Мерзлота всім вже набридла. Летимо, дівчино. Холоду не бійся. Я загорну тебе в свою кирею і тобі буде жарко. Летимо. Чекайте нас.