–
Мені не треба його багатства.

–
А мені треба.

–
То й виходьте за нього самі. Я вам подарую ті рушники, що я виши­вала.

–
Ти он як розпашталакалася.

–
А чого ж? Батька вже давно немає – то й виходили б.

–
І вийшла б. Думаєш, що ні? Вийшла б, якби мені твою молодість і вроду. Сама розумієш, багатий чоловік за свої статки хоче мати молодість і вроду.

–
Купити.

–
Нехай так. Але ж ціна красна.

–
А я не хочу, щоб мене купували. Я вийду за того, кого люблю.

–
Це вже було. Старе, як світ. Всім вже набридло.

–
Ах, так? То буде вам нове. Найновіше, чого ще досі не було.

Дівчина відчинила вікно і стала на підвіконня. Я не на жарт зля­калася. Аж затерпла вся. Ще тільки того мені бракувало. Я кинулася до дівчини. Тут вже було не до романтики.
– Насте, побійся Бога. У мене ж четвертий поверх.
– Не жахайся, я не стрибну. Не для того я ожила з глибини віків. Просто моя мати хоче чогось нового, такого, чого ще не було. То я хочу їй подарувати ту новизну. Дивіться, мамо. Такого ви у глибинах наших віків ще не бачили.
Настя протягнула руки до місяця і гукнула у ніч, у зоряне небо, у вічність.
– Місяцю, друже мій, порятуй мене. Ти ж знаєш, я місячна дівчина.
Вона була напрочуд гарна. Довгі коси лежали на спині і сягали нижче пояса, товсті, як праники. Спідниця, корсетка окреслювали її гарний стан, розкішні черевички майстрової роботи, а сама вона вся аж світилася від своїх почувань і примарного місячного світла. Мати стояла і незворушно дивилася на доньку, ні кроку не роблячи, щоб її врятувати чи затримати.
– Місяцю, давній мій друже, ти підняв мене з глибин віків, ти дав мені нове життя. То поможи мені. Порятуй мене від моєї злої матері. Вона хоче віддати мене за старого та бридкого багача. А ти знаєш, кого я любю ти знаєш. Ми з ним не раз і не два стояли під твоїми зорями. Ти нас бачив і нам світив. Я знаю, ти допомагаєш всім закоханим. Допоможи і мені, дру­же мій, у мій скрутний час. Розлучи мене з моєю матір’ю або спопели нас обох. Я прийшла з глибини віків, щоб розлучитися з нею. Та вона прийшла слідом за мною і ось-ось прийдуть за мною ті осоружні старости, і той ста­рий багач, і все моє тяжке горе, і сльози мої гіркі. Тільки милого мого чор­нобривого немає. Запроторили його в Сибірські нетрі, повісивши на нього чужу вину – злочин, якого він не вчинив. Тепер тужить він за мною, як я за ним. Допоможи мені, місяцю ясний, допоки ти в повній силі своїй.
І раптом опустився до дівчини місячний промінь. Ми звикли, що місячний промінь невагомий і невідчутний. Тільки світить – і більше нічого. А тут він раптом став відчутним і дужим, як рука лицаря, готового допомогти дівчині у скруті. Він обхопив дівчину за стан – і вона злетіла вгору, наче була зовсім легка, зіткана з самого світла.
– Насте, не дурій, – зойкнула мати. – На тебе люди чекають.

– Скажіть їм нехай не чекають. Я не прийду, – долинув з високості Настин голос.
– Оце вам, мамо, нове. Таке, якого ще не було.
Настина мати щезла, немов розвіялася. Мабуть, повернулася в свій час, в свій вік, в свою епоху.
– Ну, як тобі така романтична історія? – спитала я у музи.
–
Химера, – відповіла вона, знизуючи плечима. Було видно, що з та­кого сюжету вона не дуже задоволена.

–
Я думаю, що та дівчина до нас ще повернеться, – сказала я не зовсім впевнено.

– Не знаю, – невдоволено буркнула моя приятелька.

–
Так буває завжди, коли ти мене не слухаєшся і вигадуєш щось своє не завжди розумне. І навіщо було заводитися з такою химерою?

–
Чекай. По-моєму, це дуже цікавий матеріал. А для творчості це про­сто знахідка.

– Теж мені знахідка!

–
А чого ж? Приміщення людини у просторі та часі. Цікаво і романтич­но.

– Це для фантастів. А ми з тобою не фантасти.

–
Ну… Може й не фантасти. Але до якоїсь міри і нам властива фан­тастика. А тепер ти просто зобов’язана мені допомогти.

– І не подумаю. Виплутуйся тепер сама з тих колізій, які ти придума­
ла. Я почула за плечима якийсь порух.
–
А ось і я! – Радісний вигук. На підвіконні стояла ота місячна дівчина, котру я собі придумала і котру оживила. На голові у неї була зоряна ко­рона.

–
Місяць подарував, – гордо так сказала Настя.

–
Тут зірки не справжні, а з діамантів. Корона дуже коштовна.

–
Насте, я тебе благаю: зістрибни на підлогу. Мені страшно.
Дівчина засміялася.

–
Знайшла чого боятися. Я ж вигадана.

–
Ти ж казала, що я тебе оживила, давши тобі ім’я.