–
Звідки ти прийшла до мене, дівчино?
–
З віків.
–
Чому ж забрела до мене?
–
Бо місяць вповні.
–
А до чого тут місяць?
–
Не знаю. Мені просто захотілося на нього подивитися – і я прийшла. З твого вікна його добре видно.
–
Скажи… Ти хочеш, щоб я про тебе написала?
–
Так. Хочу.
–
Скажи… А в чому ти миєш свої коси?
–
В любистку.
–
А як тебе звати?
–
Не знаю. Ти маєш дати мені ім’я – і я оживу. Ти ж знаєш… Я ніби є – і ніби мене нема. А коли ти напишеш про мене, то я оживу і ще довго буду жити.
– І все-таки… До чого тут місяць? Особливо, коли він вповні…
–
Просто він володіє магією і піднімає з глибин все, що йому заманеться. З глибин душі – емоції, як он у тебе, з глибин віків… Підняв ось… Мене. Він хоче, щоб ти про мене написала.
–
Але про таких дівчат написано вже багато. Письменниками, поетами, драматургами. Безсмертні твори, шедеври. Я краще не напишу.
–
Але про мене ще не писав ніхто.
–
То ти Настуня?
–
Не знаю. Може.
–
Це ім’я гарне? Тобі подобається?
–
Так. Я вже починаю його відчувати і… Оживаю.
–
Сідай, Настуне.
–
Ні, я буду отак стояти і дивитися на місяць.
–
Але ж ти не зможеш отак весь час стояти, доки я про тебе писатиму.
–
Я буду робити все, що ти мені скажеш. А зараз… Можна мені ще трошки постояти і подивитися на місяць? Я так давно його не бачила. А це неприпустимо. Бо я – місячна дівчина.
– Стій собі. І дивися, якщо хочеш.
Я повертаюся до музи, що, невидима, принишкла у кутку.
–
Ну, як тобі?
–
Якась химера.
–
Ну чому химера? А по-моєму, дівчина – як дівчина. А коси! Ти тільки глянь, які в неї коси.
–
Що ж… Коси – як коси. В її час такі коси не були дивом. Тоді всі дівчата пишалися косами. Але це лише до заміжжя. А потім коси під хустку – та й молодичка. Як там у пісні співається?
Ой червоний бурячок, – Зеленая гичка. Вчора була дівчинонька, Нині молодичка.
–
Тихо. Чуєш? Либонь, хтось гукає. Хто б то міг бути?
–
Настуню! Настуню!
–
О, то мати мене кличе.
– Вона також прийшла… З глибини віків? Її ж, здається, ніхто не кликав?
– Вона за мною прийшла. Я тут загаялася, а вона мене шукає.
Увійшла ставна повновида жінка і спинилася навпроти Насті, на нас з музою не звертаючи ніякої уваги. Наче нас тут і не було.
–
Насте! Ти чуєш, Насте? Ну чого ти тут стовбичиш, як фігура при дорозі?
– Мамо, місяць вповні. Гляньте, як гарно.
–
Овва! Диво яке! Місяця не бачила! Стоїть собі! Там же на тебе старости чекають. Хіба забула? Сабура прийшов тебе сватати. Хіба забула? Хто без тебе рушники подасть?
–
Ніхто не подасть. І я не подам. Про мене, хоч ви самі йому рушники подавайте. Я ж вам вже казала, що я за нього не піду.
– Це вже було. Придумай щось новіше.
–
Все це старе, то правда. Але й нове водночас. Бо в кожної воно болить по-іншому. Я ж вам сказала, що за Сабуру я не піду. Старий, бридкий. Бачити його не можу.
–
Зате, багатий. Найбагатший в селі.