–
Там будемо ми і ще дуже багато чужих людей. Всі, хто може, влітку їдуть до моря. Відпочивають. Потім взимку менше будуть хворіти.

Почали збиратися. Це було довге і радісне збирання. В тому брали участь всі. Щось забували, потім згадували і складалися, складалися. Тільки Хвилька не знала, що має робити. Її ні до чого не залучали. Та й збирати дівчинці було нічого. Одягу свого дівчинка багато не мала. Зате якось тато з мамою пішли до магазину і Хвильку з собою взяли. А там було стільки гарних речей. І Хвильці з тих гарних речей багато чого купили: і панамку, і халатики, і легенькі платтячка, і парасольку, а ще маленький рюкзачок, щоб Хвилька склала туди всі свої дрібнички. Вистрибом дівчинка поверта­лася додому. Коли дивиться – а біля річки на березі рак лежить, знемагає від спеки. Той самий дядечко рак, котрого Хвилька так боялася.

–
Дівчинко, дівчинко, – озвався. – О, Хвилечко, це ти? А я тебе й не впізнав. Старий вже став, недобачаю.

– Дядечку раче, ти що тут робиш?

–
Вмираю, Хвилько. Хлопці виловили мене, а потім роздивилися, що я старий і худий, та й покинули вмирати на спекоті і та без води. Кинь мене у воду, моя хороша.

– А ти мене не ущипнеш?

–
Ні, що ти! І пробач мені, що я колись таке робив. Дурний був. Ста­рий, та дурний. Все твою бабу Косю слухав.

Хвилька з острахом підійшла до рака, вона йому не вірила. Все боя­лася що він її ущипне. Та він вже був зовсім безсилий, і дівчинка легко опустила його у воду.
Море зустріло їх лагідною теплою хвилею. Христина і Оксана зі стра­хом і захопленням дивилися на велику воду, не зважуючись увійти у це літепло. Тато і мама були біля них, підбадьоруючи їх, вчили доньок, як триматися на воді і плавати. Всі на якусь мить забули про Хвильку. А коли оглянулися, то дівчинки ніде не було видно.
–
Боже мій! – жахнулася Маруся. – Де ж вона?

–
Та не переживай вже так, – заспокоював дружину Максим. – З нею

нічого не станеться. З нею просто не може нічого статися. Маруся аж розсердилася на чоловіка.

– Не може нічого статися! Я б рада була так думати. Море – це тобі не річка. Хвилька ще така маленька. Негайно треба щось робити. Треба дівчинку рятувати.
Та й заплакала.
– Все. Не плач. Зараз я її знайду.
Тут можна було взяти човен напрокат. Максим так і зробив. Взяв чо­вен та й поплив Хвильку шукати. Довго вдивлявся у хвилі, але дівчинки ніде не було.
«Неймовірно, – подумав Максим. – Вона ж добре плаває. З нею про­сто не могло нічого трапитись».
Заспокоював себе рибалка, але сам вже почав переживати, як його Маруся.
І раптом він побачив її. Вона пливла все далі й далі, швидко і вправ­но. Виглядало так, що дівчинка й не думала повертатися до берега. Ви­глядало так, що вона й забула, що той берег є на світі.
–
Хвилько, Хвилько, – загукав Максим. Дівчинка нарешті побачила його і попливла йому на зустріч. Він піймав її і посадив у човен.

–
Ти що, Хвилько?

–
Я…Нічого.

–
Хіба ж можна так далеко запливати?

–
А чому не можна?

–
Ти ж могла втопитися.

–
Я? Втопитися? Ну що ти, татку!

–
Там вже мама плаче за тобою, сестрички переживають.

–
Чого переживати? Я просто хотіла море перепливти.

–
Хвилько, я ж тобі казав. Море таке велике, що перепливти його про­сто неможливо. Щоб море перепливти, треба плавати на величезних ко­раблях. Ми з тобою ще їх побачимо. А зараз попливемо до берега, щоб всіх заспокоїти. У бабусі Олі від такого хвилювання може й тиск підскочити. А це дуже зле. Якщо ти будеш така неслухняна і будеш так далеко запли­вати, то я тебе у воду не буду пускати. Можна плавати тільки біля берега, щоб ми тебе бачили.

–
Татусю, ну як можна біля берега? Адже така вода! Така розкішна вода. От якби вона ще не була така солона. А то її зовсім не можна пити.

Ну хіба можна було сердитися на Хвильку? Ніяк.
–
У морі завжди вода солона, – пояснив Максим.

–
А як же ж там риби живуть?

–
Живуть. І риби, і дельфіни, і медузи, і ще багато всякого живе у морі, хоч і вода солона.

–
А русалки?

–
За русалок не знаю. Я їх ніколи не бачив.
З берега вже їх побачили і радісно махали руками.

–
Пливи до берега, а я віддам човен.

–
А то не наш?

–
Ні, не наш. Звідки б наш тут взявся? Я взяв його напрокат. Тобто позичив.

Тепер Хвилька плавала поблизу, але острах був, що дівчинці зно­ву прийде до голови переливати море. Її треба було пильнувати. Зате відпочиваючі тепер мали нагоду милуватися тим, як дівчинка плаває. Бо так не плавав ніхто.

–
Вречуть мені дитину, – скаржилася Маруся. Їй-богу, зурочать. Як тільки Хвилька заходить у воду, всі наче завмирають, і дивляться тільки на неї.

– То нехай дивляться. Тобі шкода?

–
Ясна річ, що шкода. Цирк влаштували. Ви, чоловіки, на такі речі не зважаєте. А трапиться недобре око, то можуть зурочити дитину, а потім що? Я ж на тому не знаюся.

–
Не забивай собі голову всякими дурницями. Ніхто нашу Хвильку не зурочить. А що дивляться… то нехай собі дивляться, коли є на що. Не заборониш же людям дивитися. А Хвилька й рада, що на неї всі увагу звертають.

А якось Хвилька вибрала час, коли всі захопилися витворами з піску і забули про неї, попливла, попливла собі і вже відпливла далеченько. Ні, море вона вже перепливати не збиралася, але вода так манила, так кликала до себе, що дівчинка просто не могла встояти перед її покликом. Та раптом Хвилька побачила… Щось таке велике, сильне, і те щось плив­ло прямісінько до неї, до Хвильки. Дівчинка перелякалася, аж скрикну­ла. Та поблизу нікого не було, щоб покликати на допомогу. До Хвильки плив дельфін. Він не міг причинити їй зла, але дівчинка про те не знала. Та, як вона здивувалася, коли дельфін раптом з нею заговорив звичай­ною людською мовою. В річці таке бувало. Там людську мову знають всі, навіть рибки і жабки. А тут… Така дужа істота – і теж знає людську мову. Голос був низький, але зовсім нестрашний.

–
Я – дельфін. Звати мене Шторм. Ти ніколи не бачила дельфінів?

–
Не бачила.

–
А я думав, що ти живеш біля моря. Ти так чудово плаваєш. Я вже дав­но за тобою спостерігаю. Спершу я думав, що ти русалка, коли придивився – а ти дівчинка. Ото диво. Ніколи не бачив, щоб дівчатка так гарно плавали.