– Ну от що. Перестань лякати дівчинку. Розговорилася. Марусю, –

звернувся Максим до дружини. – Вже пора, здається, з щукою щось роби­ти. Хіба я даремно її зловив?
–
Зараз.

–
Ой, ні, ні. Випусти мене у воду, – ще спробувала попроситися у рибалки.

–
Даремна справа. Ти в річці чинила багато зла. У нас кажуть так:

«катюзі по заслузі». Потім вся сім’я ласувала фаршированою щукою. Всі, крім Хвильки.
– Не можу, – сказала дівчинка. І її ніхто не змушував. Вона сиділа сумна і заплакана.
–
Чого ти, Хвилько? – занепокоївся рибалка.

–
Не знаю. Може тому, що я її знала.

–
Але ж ти хотіла, щоб я її піймав.

–
Хотіла, а потім… Перехотіла. Мабуть, треба було її відпустити.

–
Але ж це хижачка. Вона рано чи пізно з’їла б твого пічкурика.

–
Так, то правда. Я про те якось, наче забула.

З часом ця пригода забулася, і Хвилька росла собі. Вона бавилася з дівчатками, пробувала щось робити по хаті і на кухні, але мама її від того оберігала.
–
Маленька ще, – казала. – Вона ще дуже маленька. Невже у воді діти ростуть і розвиваються швидше і краще, ніж у наших умовах?

–
Наука ще того не досліджувала, – сказав Максим. – Бо як таке мож­на дослідити? Хто ж таке бачив, щоб дитина, звичайна людська дитина, жила у воді?

– Але ж Хвилька жила.

–
Ну, це випадок унікальний. Нам з тобою ніхто не повірить. Бо, як в таке можна повірити?

Росла Хвилька. Вона наче й забула, що жила колись у воді і харчува­лася – в таке і справді важко було повірити – сирою рибою. Сумувала за во­дою. Ах, як сумувала. Як їй хотілося поплавати. Але до річки не просилася.
«Цікаво, чи живий там мій пічкурик, – думала Хвилька. – Живий, живий. Щуки ж немає…»
І зітхнула.
Вона була сама в садку. Спадало надвечір’я. Дощу давно не було, і Хвиль­
ка підливала квіти. Підливала і щось тихо наспівувала. Раптом дівчинка почула, як заворушилося щось у заростях бузини. Хвилька навіть не зляка­лася. Бо чого лякатися? То, може, собака чи кіт. І тут до Хвильки вийшла… Баба Кося. Вона була одягнена, як звичайна сільська жінка. Хвилька спер­шу навіть її не впізнала.
–
Так ось де ти. Я ледве тебе знайшла. Та це добре, що я таки тебе знайшла.

–
А для чого я вам? Я з вами більше не живу. Я живу з татом, з ма­мою, з сестричками і з бабусею.

–
Вони тобі не тато, не мама, не сестрички і не бабуся.

–
Неправда. Все це неправда.

–
Твоя сім’я живе у воді. Ми твоя сім’я.

–
Мене тут люблять. А ви мене ніколи не любили.

–
Ми будемо тебе любити, коли я зроблю тебе русалкою. А що? Ма­ленька симпатична русалочка. Чим погано? Тільки для того треба… Ну, ти сама знаєш, що для того треба. І це зовсім не страшно.

–
Не хочу я бути русалкою. І не буду.

–
Будеш. Ще й як будеш.
І Кося кинулася до Хвильки, вхопила її на руки.

–
Тату, мамо, – з усіх сил гукнула Хвилька.

–
Тихо мені. Бо я тебе… – Наче Хвилька чогось кричить, – гукнула дружина Максимові. – Біжи-но подивися.

Максим аж остовпів, побачивши, що його Хвильку несе якась закуд­лана бабище.
– Тату, то баба Кося. Вона хоче мене втопити. Рятуй мене. Максим кинувся до старої. Він вихопив Хвильку з її рук і наказав:
– Біжи, Хвилько, скоріше. Клич маму і дівчат. Скажи, нехай несуть кро­пило і свячену воду. Ми зараз твоїй Косі влаштуємо купіль і хрещення заодно.
Баба Кося виявилася напрочуд сильною. Ледве впорався з нею ду­жий рибалка. Він прив’язав її до яблуні, а тим часом Маруся з дівчатами принесли кропило і свячену воду.
–
Ану ж давайте нечисту силу виганяти, аби вона забула до нас дорогу.

–
Ой-ой-ой! Не треба, – заголосила баба Кося.

– Чого репетуєш? Ми ж тобі нічого поганого не робимо. Покропимо тебе свяченою водою – та й усе. Ти ж водяничка. То чому ти так води боїшся?
– Ой-ой-ой! То не така вода!
Та, як рвонулася, то її пояс і Максимів пасок, якими прив’язав її Мак­сим, полопали. Та й утекла баба Кося у своє баговиння.
–
Тепер, Хвилько, можеш жити спокійно. Більше вона сюди не пот­кнеться.

– Ой, а я так злякалася, що спершу й крикнути не могла.

–
Добре, що таки крикнула, бо інакше й не знаю, що було б. Ну… Все, все. Всі заспокойтеся та й ходімо вечеряти. Що ти там, Марусю, нам приготувала?

–
Сьогодні куховарить мама.

–
О, тоді нас чекає щось смакотенне. Ходімо.

Тієї ночі Хвилька спала тривожно. То їй снилася баба Кося з пере­кошеним від злості обличчям, то Водяник грізно їй накивував, то її ма­ма-русалка весело плавала і співала. А потім глянула на Хвильку своїми зеленими очима і сказала: то добре, доню, що ти пішла до людей. Живи з людьми і ніколи, чуєш, ніколи не ставай русалкою.
Прокинулася Хвилька розтривожена і сумна. Вона була ще така ма­ленька, а смуток її виріс і зробився великим.
– Мама!.. А я думала, що я її забула. Ні, не забула. А може таки піти до річки? Так поплавати хочеться. Та й маму побачити. Хоч здалеку. Я знаю, що це небезпечно. Але так хочеться, що годі себе стримати. От би тато розсердився на мене за такі думки і бажання. Що ж, нехай сер­диться. А я таки піду до річки. Поплаваю, а може й покатаюся на старому гусакові, а може побачу маленького пічкурика. От якби… А може й маму.
Після сніданку всім знайшлася якась робота. Тільки Хвильку до ро­боти не кликали. Інколи вона на таке ображалася: всі мають її за малень­ку. Часом Хвилька й сама за щось бралася. А сьогодні… Вона просто собі гуляла. Отак, гуляючи, дівчинка прийшла до річки. Спершу вона, як оті школярики, жбурляла у воду камінчики, а потім роздягнулася, поклала одяг під кущем, а сама шубовстнула у воду. Вода видалася їй холодною.
«Відвикла вже, – подумала Хвилька. – Добре, що плавати не відівчилася. Ні, я, мабуть, плавати ніколи не відівчуся. Це – як життя».
–
Хвилька повернулася!

–
Хвилька повернулася!

«Чиї це голоси? Хто це так радіє з мого повернення? А-а, це рибки і всякі жабки. Бачиш, як застрибали довкола мене. Радіють. А я думала, що мене тут ніхто не любить…»
–
А чи не знаєте ви, де мій маленький пічкурик?

–
Я тут, Хвилько.

–
О, та ти вже немаленький. Ти виріс.

–
Та й ти, Хвилько, виросла. Тепер би старий гусак тебе не підняв.

–
А я зараз спробую.

А тут і старий гусак нагодився. Здавалося, що й він зрадів, побачив­ши Хвильку.
– Ану, гусаче, тримайся. Я трохи поважчала.