Тепла ванна Хвильці сподобалася. А як пахло мило, а шампунь! Це їй мама Маруся сказала, як та пахуча рідина називається. Потім Хвилька сиділа у теплому халатику, а мама обережно, дуже обережно розчісувала її волосся. Ой-ой-ой! Це і справді було не дуже приємно, зате Хвилька ба­чила, яке гарне вже розчесане волосся. Як шовкове!
Нарешті все. Волосся розчесане і заплетене у дві товсті та довгі кіски. Це було цікаво і гарно. Потім мама метнулася у спальню і за недовгий час Хвилька стояла вже у гарненькій сукні і мештиках. Мештики, прав­да, були великуваті.
– Нічого. Потім інші купимо, менші, щоб було зручненько бігати.
Максимові відлягло: це ж його родина, добра і людяна. Як він міг сумніватися? І посміхнувся щиро і лагідно. А дружина вже збирала на стіл.
– Хвилянко, ти ж, напевно, голодна?
–
Трохи. Я з’їла таткові канапки. Скажіть, а у вас є ще такі смачні канапки?

– Є, є. І канапки, і пиріжки, і котлети, – все є. Зараз будемо їсти.

–
Я не знаю, що таке пиріжки і котлети, а що таке таткові канапки, це я вже знаю, бо я їх з’їла. А татко тепер голодний. Із-за мене.

–
Це нічого, Хвилечко, – посміхнувся Максим. Йому було гарно, що та виловлена дівчинка так швидко стала називати його татком. Він знав, що в звичайних умовах це так швидко не буває. Раптом Маруся спинила­ся, як завмерла, наче її пронизала якась неймовірна думка.

–
Послухай, Хвилько, а що ти там їла? Ну, у воді?

–
Сиру рибу. А ще черепашок.

–
Сиру рибу? Який жах. Ти ж могла захворіти.

–
Не захворіла. Я міцна дівчинка. Це і дідусь Водяник казав, і баба Кося.

–
Неймовірно. Слухаю всю ту історію – і наче казку якусь читаю.
Сказала так, а сама подумала:
«Скільки ж то часу треба, щоб привчити ту дитину до нормального

людського життя. Та нічого. Звикне. Вона ще зовсім маленька. Та на вди­вовижу розумна. У звичайних умовах діти так швидко не розвиваються. Наука ще тим не зайнялась. І хто б дав свою дитину для таких спостере­жень? Скільки ж їй може бути років? Питати про те у неї немає сенсу. Ну… Від сили років три. А як мислить…»

–
Ну, Хвилько, як тобі котлети?

–
Дуже смачні. Я б їх їла і їла.

–
Мені не жаль, доню, та тобі багато їсти не можна, наша їжа для тебе нова, щоб часом животик не заболів.

До цього часу, коли всі захоплювалися Хвилькою, її незвичайними розповідями і вже мали її за свою, мовчала тільки стара Максимова мати, бабуся Оля. Вона ніяк не реагувала на маленьку дівчинку. Це непокоїло Максима. Він звик дослухатися до її думки. Коли всі встали із-за стола, Максим підійшов до матері і тихо спитав:

–
Мамо, щось не так? Я щось не так зробив? Вам не подобається та маленька дівчинка? Чому ви мовчите?

–
Все так, сину. В нашій родині не могло бути інакше. І дівчинка мені подобається. Гарненька, розумна. Правда, ця історія трохи…Неймовірна. Та в житті всякі дива бувають. Колись-колись щось подібне я вже чула. Правда, тоді, здається, хлопчик був. Його теж виловили з води.

– То ви, мамо, зможете любити цю дитину?

–
Зможу, Максиме. А як же можна її не любити? Та я думаю от про що… І вам з Марусею варта про те подумати. Дитина нехрещена. І прийшла вона до нас… Скажімо, з досить непевного світу. Та й ім’я у неї зовсім не християн­ське. Хвиля, Хвиляна… Гарне ім’я. Але такого імені нема в церковному календарі. Дівчинку треба негайно охрестити. Так буде всім спокійніше. І їй також. Дитину треба назвати… Ну хоча б Уляною. Щоб дівчинка мала свого Ангела-охоронця.

–
Так… Це правда… Я про те якось не подумав.

–
Бо ви, молоді, рідко про таке думаєте. Та то не біда. Колись і ви ста­

нете старими та й навчитеся думати про такі речі. Максим засміявся.
–
Ну… Це буде ще дуже нескоро. А поки ми навчимося думати, у мене є ви, мамо.

І Максим пригорнувся до матері, як бувало колись у дитинстві. А потім дуже серйозно сказав:

–
Гадаю, з хрещенням у нас проблем не буде… Священик у нас ста­рий, всього на віку набачився. Думаю не відмовить.

–
Хто його знає. Справа не зовсім звичайна.

–
Охрестити дитину – діло святе. Яка б та дитина не була.

На перемовини послали Марусю. Вона знає, кому що сказати. Свя­щеник уважно вислухав ту дивовижну історію і, на диво, погодився.
– Діло Богоугодне, – сказав. – Нехай росте в нашому людському світі. А ви її до розуму доведете і навчите всього, що має знати християн­ська дитина.
Того ж таки дня Хвильку охрестили і назвали Уляною. Правда, всі про­довжували називати її Хвилькою. Дуже вже ім’я це було гарне і незвичайне.
Хвилька дуже швидко звикала до нового життя. Вона залюбки вми­валася, чистила зуби. Тільки шкодувала, що нема їй де поплавати. Їй так хотілося у воду.
–
Ванна маленька, – жалілася Хвилька. – А на річку йти я боюся. Щоб баба Кося мене не втопила. Бо, якби вона мене впіймала, то тепер би вже таки втопила.

– Господи! Хвилько, ну що ти вигадуєш?

–
Я не вигадую. Баба Кося вже давно хотіла мене втопити, але моя мама їй не дозволяла.

–
А навіщо, Хвилько?

–
Тоді б я стала русалочкою. А так – я просто дівчинка.

–
Тоді до річки не йди.

–
Я не йду. Я навіть з татком на рибалку не прошуся. Бо вони можуть і човен перекинути. Вони такі.

–
Ну, човен вони не перекинуть. Наш тато знаєш який сильний. А якось Максим повернувся з рибалки і ще з порога гукнув:

–
Піймав! Хвилько, я її піймав.

–
Кого ти піймав?
Збіглися всі подивитися, що за диво піймав рибалка.

–
Я піймав ту зубасту щуку, що Хвильку лякала. Дивіться, яка вона

здоровенна. Вся родина з подивом розглядала щуку.
–
Я й не думав, що в нашій річці таке страховисько водиться. Дивіться, яка в неї паща.

Щука билася несамовито. Хвилька підійшла ближче і все дивилася та й ди­вилася на неї. Ось він, найбільший дитячий страх, коли дівчинка жила у воді.

–
Обережно, Хвилько. Не підходь так близько. Вона ще має досить сили, – застеріг Максим. Застеріг вчасно, бо щука, побачивши Хвильку, так кинулася, аж вистрибнула на підлогу. Дівчата звереснули, а Хвилька погрозила щуці кулачком. І раптом щука… Це була вже справжня каз­ка – раптом щука заговорила. Голос її був потужний, схожий на звірячий рик, та слова вона вимовляла чітко.

–
Хвилько, відпусти мене. Випусти мене у річку. Ти це зможеш. Ри­балка тебе послухає.

–
Ні, я тебе не відпущу. А ти пам’ятаєш, скільки раз ти хотіла мене вкусити? А ти пам’ятаєш, як ти грозилася пообкусувати всі мої пальчики?

Хвилька, згадуючи всі ті жахіття, аж розплакалася, а щука хижо шкірила зубасту пащу.

–
Та це я так… Жартуючи. Хіба можна старе згадувати? Я більше не буду. Випусти мене.

–
А мого пічкурика? Скільки раз ти намагалася ковтнути його, а він же такий маленький. Ні, не випущу я тебе. Добре, що тебе рибалка піймав.

–
Знай же, – злісно сказала щука. – Баба Кося знайде тебе. Знайде і втопить. Щоб ти стала русалкою.

–
Не втопить. Мій тато не дозволить їй таке зробити.

–
Втопить, втопить. Я сама чула, як вона грозилася.
Тут в розмову втрутився Максим.