–
Я не хочу, щоб ти плив до річки Горинь. Не хочу!

І дівчинка стала гірко плакати. Її плач був не зовсім схожий на плач дитини, а скоріше був схожим на крик водяного птаха. Аж моторошно стало рибалці, хоч надворі був білий день.
«А втім, – подумав собі Максим, – нічого дивного тут нема. Дівчинка жила у воді».
–
Не плач, Хвилько. Ну… Не плач. Гаразд, ми не попливемо до річки Горинь. Але скажи мені, будь така ласкава, що ж мені з тобою робити? Хіба знову у воду тебе кинути?

–
Ні, не треба у воду. Тут у тебе так тепло. Я ще ніколи не відчувала та­кого тепла. І канапки твої смачні. Було б найкраще, якби ти взяв мене собі.

–
Собі? Я про те й не подумав.

–
Бачиш… А я подумала. А знаєш чому?

–
Ні, не знаю.

–
Бо ти дуже гарний. Я не раз спостерігала за рибалками, але такого, як ти, бачу вперше. І очі у тебе такі… Добрі.

–
Все це ти добре придумала. Але я вже маю дві донечки.

–
То й що? Маєш дві, а будеш мати три. Хіба ж це зле?

–
Але ж це складно.

–
А що ж тут складного? На одну донечку більше. Всього на одну донечку!

– Так, але це може не сподобатися ні моїм донечкам, ні моїй дружині.

–
Пусте. Я їм неодмінно сподобаюся. Я не можу не сподобатися. Я ж гарненька, правда? Навіть баба Кося казала, що я гарненька. А вона мене не любила.

–
Морока мені з тобою. Та вже що?.. Пливемо додому, а там побачимо. Може й все гаразд буде. Якщо чесно, то мені не хочеться з тобою розлуча­тися.

–
І мені з тобою теж не хочеться розлучатися.

–
Ти така ще маленька, а дуже розумна.

–
От бачиш. Отже, бери мене собі.

–
А твоя мама?

–
А що мама? Вона й не помітить, що мене нема. За мною сумуватиме хіба що маленький пічкурик. Ми з ним гарно бавилися.

– А як же ви бавилися з маленьким пічкуриком?

–
А так. Він давав мені себе зловити, а потім я його відпускала. Він добре знав, що я йому не причиню зла, тому й давався мені до рук. Коли маленький пічкурик тріпався у мене в руках. Підпливала зубаста щука, клацала зубами і казала:

– Віддай мені пічкурика.

–
Ану пливи собі геть, – казала я і непомітно впускала пічкурика зовсім в інший бік. Щука на мене тоді дуже сердилася.

–
Ти все це так цікаво розказуєш, ніби якусь незвичайну казку. Ти моїм дівчаткам теж будеш розповідати?

–
Буду, якщо вони захочуть слухати.

–
Захочуть. Вони люблять казки.

–
Але ж це не казка, а моє життя.

–
А воно в тебе – як казка.

Рибалка прив’язав свій човен, взяв свій вилов, рибальські сансті і маленьку дівчинку, закутану в його кирею, та й пішов додому. Дівчинка щось жебоніла, а він думав собі:
«Такого вилову у мене ще не було. Як же мої до такого поставлять­ся? Чи не розсердиться дружина? А мати що скаже? Ну… Побачимо. Що вже тепер?..»
Хвилька виглядала з-під Максимової киреї. Їй все було цікаво. Там у воді вона такого не бачила. О, а це що таке? Кури! Півник! Який гарний півник! А який горластий! А чого він так кричить? Рибалка каже, що це півник так співає. Гарно співає. Ну, школяриків Хвилька бачила. Вони проходили біля річки. Камінчики у воду кидали. Замалим у неї не влу­чили. Вони її не бачили. Вона сховалася. Так баба Кося її навчила, що від людей ховатися треба. А от від того рибалки Хвилька не сховалася. Не захотіла. І добре зробила.
«О, здається, ми вже прийшли. Як тут гарно! А квітів скільки! А он, здається, хата… Така чепурненька. Невже я тут буду жити?» Хвилька ні на мить не сумнівалася, що вона таки буде донькою того рибалки. А Максим тим часом зайшов до хати і з порога гукнув:
– А дивіться-но, кого я вам приніс. Такого вилову у мене ще не було.
І поставив перед зачудованою дружиною, матір’ю і двома дівчатками маленьку Хвильку.

–
Звідки це у тебе? – здивувалася дружина.

–
З води виловив.

–
Не вигадуй. Таку маленьку дитину з води? Хто ж її туди кинув?

–
Татко не вигадує, – вступилася за рибалку Хвилька.

– Ніхто мене у воду не кинув. Я там жила. І Хвилька повторила всю свою розповідь від самого початку. Всі її за­ворожено слухали, як найцікавішу казку. А рибалка думав собі:
«Ця дитина вперше назвала мене татком. Якось відразу. Вона впевне­на, що так буде. А я? Я не дуже впевнений. Ось зараз моя дружина Маруся щось скаже, і від того, що вона скаже, буде залежати все. І доля Хвильки також. А доньки… Христя – та ще нічого. Вона м’якша і добріша. А Окса­на? О, ця має крутий норов. Хоч і вона добра, та все ж…»
Слухали вони, слухали ту дивовижну казку і раптом дружина сплес­нула руками і сказала:
–
Боже мій! Дівчата, що ж ми з вами такі роззяви! Розвісили вуха і слухаємо. А дитина ж гола стоїть. Їй же холодно.

–
Не холодно, не холодно, – засміялася Хвилька.

–
Я ж у воді звикла до холоду.

–
Але найперше ми тебе гарненько скупаємо.

–
У воді я тільки те й робила, що купалася.

–
Е, то не те. Ти зараз побачиш. А головне – не бійся. Зараз ти будеш митися у теплій воді. Христино, Оксано, напустіть у ванну води. Тільки, щоб негаряча була. Хвилька не звикла.

–
А плавати там можна буде?

–
Ну… Місця малувато для плавання.

Жінка задумалася. Все б нічого. Дівчинка – як дівчинка. Маленька, гар­ненька. От тільки волосся. Воно було довге і закудлане. Аж страшно робилося.
–
Що ж робити? Чи його відразу стригти?.. Шкода. Спробуємо розчеса­ти. Та не знаю, що з того вийде… Тебе хто-небудь коли-небудь розчісував?

– Ні, а що це таке?

–
Помиємося, а потім побачиш. Доветься трохи потерпіти, я буду дуже обережна, та все-таке це не дуже приємна процедура.

–
Це наче дядечко рак щипає?

–
Та ні. Ну, пішли.