І дівчинка розвела рученятами, показуючи, яка велика та зубаста щука.
–
Ну, нічого. Я її неодмінно піймаю.
–
Злови її, злови. Отоді я з неї посміюся.
–
А навіщо з неї сміятися?
–
А чого вона? Вона хотіла мене вкусити.
–
А може вона так собі жартувала з тобою?
–
Яке там! Якось, як клацнула зубами, то мало мені пальчик не відкусила.
–
І все-таки нам конче треба пливти до річки Горинь і там знайти твою маму. Мусить же вона взяти тебе з собою.
–
Чому мусить?
–
Бо вона – твоя мама.
–
Нічого не мусить. Вона ж мене не любить. Я тобі вже казала. Та вона тобі й не покажеться. Русалки такі. Їх можна тільки вночі побачити, проти місяця. А там у них буде велика забава. На ту забаву навіть Дніпрові русалки припливуть. Їм на око потрапити дуже небезпечно, щоб ти знав.
–
Чому небезпечно?
–
Можуть втопити.
–
Послухай. А може ти просто наслухалася страшних казок і вигадуєш всякі нісенітниці? І мама твоя ніяка не русалка, а звичайна мама, як в інших дітей?
–
То виходить, що ти мені не віриш?
–
Виходить.
–
Тоді… Але найперше… Чи знайдеться в тебе чогось поїсти? Ну хоча б дай мені сиру рибину. Я ще сьогодні нічого не їла.
–
Ні, ти, як собі хочеш, але це страшно, коли така маленька дитина їсть сиру рибу.
–
Ти смішний. А хто ж мені під водою мав би її варити чи жарити?
–
То правда…
–
То дай мені скоріше їсти, а то я зараз буду плакати.
–
Ні, не плач. Я не можу слухати, коли плачуть маленькі діти. Мені жаль. Слухай, у мене є канапки. Підійде?
–
А що таке канапки?
–
Зараз побачиш.
Максим дістав з пакета дві канапки: одну з ковбасою, а другу з сиром. Дівчинка роздивилася уважно, потім понюхала – аж очі заплющила, а потім зважилася відкусити.
–
Ммм! Смачно. Це набагато смачніше, ніж сира риба.
І майже цілу канапку засунула в рот.
–
Не можна так. Кусай потрохи.
–
Ага! Потрохи! А, якщо ти передумаєш і забереш ту… Канапку?
–
Не передумаю і не заберу. Їж спокійно.
З’ївши обидві канапки, дічинка облизала губи, а потім спитала:
–
І такі канапки їдять звичайні людські дівчатка?
–
Так, їдять. І не тільки такі канапки. А ще багато інших. І ще багато всякого. Їдять та ще й вередують.
–
А чому вередують?
–
Не хочуть їсти. Мами їх просять, казки їм розказують, а вони вередують.
–
Ото дурні. Нема на них дядечка рака. Ущипнув би котрусь – тоді знали б. Як вередувати.
–
А тебе хоч раз щипав той дядечко рак?
–
Щипав, а чому ж ні?
–
А чому він тебе щипав?
–
Це було, коли я на старому гусакові каталася.
–
А ти каталася на старому гусакові?
–
Так, каталася.
–
Цікаво, я б і сам спробував.
– Е, ні. Старий гусак тебе не підняв би. Кататись на старому гусакові – це дуже небезпечно.
– А чому небезпечо?
–
Ну… Гусак дуже шипить і голосно ґелґоче. Можуть збігтися люди. А ще гусак може вкусити. Йому це не важко. От мені й не дозволяли.
–
А ти все-таки каталася?
–
Ну так, коли поблизу нікого не було. Мені дуже хотілося.
–
Послухай, дівчинко, а як тебе звати? Називали ж якось тебе дідусь Водяник, бабуся Кося, мама та інші.
–
Мене звати Хвиля.
–
Хвиля? Що за ім’я таке?
–
Гарне ім’я. Хвиля, Хвилька, Хвилечка, Хвиляна. Хіба ж негарно?
–
Гарно. Але людських дівчаток так не називають.
–
А як називають людських дівчаток?
–
Ну… Оксана, Христина, Уляна, Марічка…
–
О, Марічка! Знаю, знаю. Мою маму так називає бабуся Кося. Моя мама також була колись людською дівчинкою.
–
Так, мабуть, що була.
–
Послухай, а куди ми пливемо?
–
До річки Горинь.
–
Навіщо? Я ж тобі казала, що це небезпечно.
–
Я хочу побачити твою маму.
–
Не можна. Ти пропадеш. Вони тебе втоплять.
–
Не втоплять. Ти ж бачиш, який я дужий?
–
Вони дужчі за тебе.
–
Не може такого бути.