Пан Стась щиро сміявся з такого страху свого приятеля. Вони сиділи собі удвох, потягуючи старе вино з панського льоху. Пан Бронко не просто так собі вів розмову про клітку з левами. Та думка про левів давно вже засіла йому в голові. Просто він не знав, як би краще її висловити, щоб пан Стась не схарапудився і щоб себе дурнем не виставляти на людський поговір. Якщо вже сказати чесно, то ті леви вже снилися панові Бронкові, і він прокидався весь у холодному поту. А коли вино вже трохи вдарило по мізках, пан Брон­ко заговорив відвертіше. Заговорив, сам не впізнаючи свого голосу.
– А що, якби так… Конче треба було, щоб ті леви когось зжерли?
–
То зжеруть. Але вам що? За їхнє жертя люди відповідають. А я цікавий знати, кого пан Бронко хоче запропонувати моїм левам.

– Та от… – зам’явся на якусь мить: якось воно трохи не теє…

–
Пан Стась знає, що моя дочка вбила собі в голову, що любить того хлопа, того здайцю Івана. І я після тих грушок, що той здрайця якось на

вербі виростив, спокою собі не знайду. Бо тепер мусив би віддати свою доньку за того хлопа.
–
Глупство, пане Бронку.

–
Та ж я так казав. І всі те чули.

–
А я вам кажу, що то є глупство. Ніхто не може заставити пана Брон­ка видати свою дочку за хлопа. То є глупство, прошем пана.

–
Воно то так. Але краще, щоб того Івана на світі не було. Щоб, знаєте, він моїй панні голови не баламутив.

–
То хіба ваша панна, вибачайте, геть чисто здорового глузду ли­шилася?

– Та то, знаєте, діло молоде. Що я можу?
Пан Бронко безпорадно зітхнув.

–
А я вам кажу: то все розпуста. Мав би пан свою дочку трохи строгіше тримати. Та вже тепер що? Пан Бронко розтрубів всім, що в його дочки скоро весілля, то нехай готується. Що я йому пораджу? Треба було трохи скорше зі мною радитися.

–
Та я, власне, хотів… А чи не міг би той здайця, той Іван, якось у клітку до ваших левів потрапити?

– Та міг би. Чом не міг би? Тільки чи він схоче?

–
Ну… Ясна річ, що не схоче. Та, думаю, можна його якось… Попро­сити чи допомогти йому.

–
Е, пане добродію, то пан Бронко хоче мене під кримінал підставити? То злочинство, прошу я вас. А я на злочинство не піду. Нехай вже краще ваша краля виходить заміж за того хлопа. А мені що? Нехай виходить. Наше діло горілку пити.

–
Та я пану даром не схочу. Чи пам’ятає пан Стась мого жеребця? Ну, того в яблуках, що пану Стасю так сподобався? Добра порода. То я міг би пану його зпрезентувати.

–
Так, жеребець цікавий.

–
Чистокровний. І родословна є.

–
Так… Над тим вартує подумати.

–
То хай пан думає, тільки не дуже довго, бо мене час підпирає.

–
А де був пан Бронко раніше? Чому раніше до такого не додумався? Кебети забракло?

–
Так… Якось до голови не прийшло.

–
То виходить, що у пана Бронка голова не дуже метикувата.

–
Та моя голова – то таке. Давайте до діла. Той хлоп сп’яна міг би й сам у клітку до тих левів влізти. Чи не міг би? Тільки треба, щоб леви на той час голодні були.

–
Та воно то так… Але сам я того робити не буду. Треба, щоб слуги. А щоб ті слуги мовчали, треба і слугам щось… Самі знаєте.

– Та то вже само собою. Хай пан Стась тим не журиться.

–
А чого я маю журитися? То клопіт пана Бронка – то нехай пан собі тим журиться. А моє діло – сторона. Тільки, аби мені пан Бронко не забув вранці того жеребця привезти. З купчою, як годиться.

– Та то вже безперечно.
Домовилися – та й розійшлися, бо вже пора пізня була.
Останніми днями пан Бронко до своєї доні був дуже люб’язний. Навіть

золотий перстеник і ланцюжок їй купив.
То не з магазину, – хвалився, – а з рук відомого ювеліра.
Не треба було, тату, тим і клопотатися.
Та чого там не треба було? Ти в мене одиначка, та ще й відданиця. Нехай знають всі, що ти у мене…
Розгублена доня обняла свого батька, а сама подумала:
«А він у мене не такий вже й поганий. Просто те шляхетство розум зать­марило. Від того всі наші біди. Але, мені так здається, він нарешті зрозумів».
Не знала Гануся. Ой, не знала…
Пізно увечері до Івана зайшли його приятелі Петро та Грицько – слу­
ги пана Станіслава.
–
Ходімо, Івасю, до Іцика та вип’ємо по гальбі пива.