Грушки виростутЬ

Першому випало казку казати Мудрому леву. А якщо вже лев був мудрий, то й казка мала бути розумна, а ще повчальна і неодмінно добра. Бо як же інакше? От мудрий лев і почав свою казку.
–
Я й сам до ладу не знаю, чи то казка, чи легенда. Чи так насправді було, чи так придумалося. Я тільки знаю, що вже в наші недалекі дні в Стрийському парку росла верба, а на тій вербі грушки визрівали. Люди дивувалися, а пояснити того не могли. Чи то нові садівники таке диво придумали, чи то ще з тих далеких часів те дерево росло. Того не знаю, а зайве вигадувати не хочу. Розказували, що жила колись в нашому місці одна ґречна панна. І багата була, і гарна, і розумна, і добра. Всі ті якості не вживаються в одній людині, а тут… Вжилися. Її батько бундючний був шляхтич. Він часто сварив свою Ганусю, що вона так беззастережно во­диться із простими дівчатами та хлопцями.

–
Ти, як простолюдинка! – обурювався пан Бронко. – Це не пасує уродженій шляхтянці.

–
Татусю, але ж мені з ними так гарно. Вони такі розумні, дотепні і веселі.

–
А гонор? Я тебе питаю: а гонор де?

–
Що з того гонору, коли нема ні розуму, ні серця?..

–
Щоб мені не сміла. Бо не дістанеш від мене ніякого спадку. За вітром розвію, бідним роздам, а ти не дістанеш ні шеляга.

Та Гануся не зважала на батькові погрози та заборони. Вбиралася гарненько та й ішла між дівчат і хлопців. Вона виводила собі з ними криві танці, співала пісень, бо, як і вони, знала їх багато, а голос мала дзвінкий та ніжний, як у тої сопілочки, що переливається у росах та на квітучих луках.
І треба ж таке! Полюбив Ганусю молодий садівник, хлопець роду бідного, та чесного, що кохався в квітах та деревах, знав їхню мову і розумів кожне їхнє зітхання. І дівчина його полюбила. Любов прийшла до них у буянні весни, серед розкошів зелені та цвіту, серед співу роз­весненого птаства. І байдуже їм було до батьківського шляхетського го­нору чи Іванкової бідності. Вони були багаті своєю великою любов’ю – найціннішим скарбом своїм, були, може, найбагатші у світі. Тільки ніхто про те не знав, ніхто не міг того зрозуміти, окрім них самих. Та вони тим не журилися. Бродили собі по лісах та квітучих луках і не думали, і не уявляли собі, які прикрощі на них чекають.
– Я придумаю для тебе найкращу, найпахучішу квітку. Такої квітки не буде ні в кого. Тільки в тебе.
– А я нічого не можу для тебе придумати. Я буду вірно любити тебе – ось і все.
– А мені більше нічого й не треба. Тільки люби мене.
Так минали дні, тижні, місяці. Та якось батько довідався про кохан­ня своєї доньки і не на жарт розгнівався.
– Як ти сміла? Простолюдинка! Я ж заборонив тобі. А де ж твій го­нор? Ти – панянка, а він – хлоп, син хлопа, і його діти будуть хлопами. А ти знаєш, для чого створені хлопи? Для того, щоб прислуговувати па­нам. А ти…
Він задихався від злості, тупотів ногами, розмахував кулаками. Тільки, що вдарити доньку не міг, бо любив її над усе на світі, тому злість його була ще більшою.
А Гануся… Вона й слова вставити не могла поміж батькову злість. Аж потім, коли батько трохи заспокоївся, дівчина витерла сльози і тихо, але владно сказала:

–
Я люблю його, тату, і він буде мій, а я буду його. Навіть, якщо ти, мій любий татусю, позбавиш мене всього, що я маю, і виженеш мене здо­му в одній сорочці.

Батько занепокоївся, бо зрозумів, що його дочка має непохитну волю і незборну вдачу. Боротися з такою дівчиною буде нелегко.

–
Запам’ятай, – сказав злостивий шляхтич, – тоді ти за нього заміж вийдеш, як на вербі грушки виростуть.

Заплакала дівчина, а як тільки лучилася хвилинка, побігла до свого коханого, щоб розказати йому про їхню біду. Отак, мовляв, батько сказав: як на вербі грушки виростуть.
Не журися, моя кохана. Виростуть грушки на вербі.
І, окрилений, став ще більше часу віддавати своєму садівництву.
Велике місто, як велике село: тут всі про всіх все знають. Особли­во у передмісті. А треба вам знати, що Львів на той час ще так не розрісся, був компактніший, і мешканці міста почували себе єдиною спільнотою. Ясна річ, були тут бідні, були багаті, вони групувалися собі окремо, але одні про одних знали все. От і фраза пана Бронка «як на вербі грушки виростуть», а пан Бронко вважав, що це дуже розумна фраза, стала відома широкому загалу. Декотрі навіть захоплювалися твердістю пана Бронка.
Ото правильно. Хлоп має знати своє місце і до панів нехай не лізе. А дехто, і не тільки бідніші, але й багатші, казали:
– Ну, це пан Бронко вже занадто. Не можна так. Часи помінялися. Якщо молоді любляться, то заборонити їм бути разом не вдасться. Від та­ких заборон тільки лихо буває, а часом і до гріха доходить.
– Пана Бронка можна зрозуміти. Єдина донька і…
Минали роки. Виросли і змужніли юнак і та панна. Та їхня любов з часом не минула, а мужніла і міцніла разом з ними. Ганусі вже пора б і заміж. Та батько вперся – і не вблагаєш його, не умолиш.
Я ж сказав: як на вербі грушки виростуть, – ото і вся його мова.
Якось наприкінці літа звістка по місту пройшла: в неділю вранці в парку молодий садівник Іван всім диво якесь показати хоче, щось нове і цікаве. Кому ж не хочеться на диво глянути? Та й в неділю всі до парку пішли, один в одного перепитуючи, де та що. Пан Бронко й собі поплен­тався. Цікаво йому стало, що такого той хлоп міг придумати, щоб всіх мешканців зворохобити.

«Ет, що путнього міг придумати той хлоп? Посміються з нього міщани – та й розійдуться».
Аж тут і садівник з’явився, як вродився, та й повів людей у віддалений куточок парку, а там… Розлога верба росте, а на вербі, ви не повірите, на тій вербі грушки ростуть. Шепіт, як шелест, пройшов поміж людьми.