Голуба дівчинка встала і наче розтанула, аж Оля засумнівалася, чи вона й була.
– Але ж була, була! Не приснилася ж вона мені. Я ще ж не спала. Он на подушечці зосталася її голуба волосинка. Тільки одна…
Оля лягла в ліжечко і заплющила очі. А як тільки вона заплющила очі, то відразу й почула тоненьке іржання коня. Схоже було, що той кінь був іграшковий.
«О, коник ірже. Мабуть, маленький» – подумала дівчинка. І як тільки вона так подумала, до кімнати через вікно ускочив зовсім маленький ко­ник. Ускочив – і зацокотів маленькими копитцями по підлозі. Та так лун­ко стукотіли його копитця, що Оля подумала:
«Ой, він зараз всіх розбудить. І що скаже тітонька Наталя, що живе під нами? Вона старенька і в неї безсоння. Мама ніколи не дозволяє мені ні стрибати, ні м’ячиком стукати. Ото завтра буде!».
Але дівчинка нічого не сказала. Бо що мала казати? Адже коник був її гість. І до того ж він був зовсім маленький і такий гарний, як Олина мрія.
–
Іго-го! Чи не дала б ти мені, дівчинко, чого-небудь поїсти? Бо я дуже голодний.

– Я б з радістю, але я не знаю, що їдять маленькі коники.

–
А можна, я трішечки поїм пелюстків, що облетіли з твого трояндо­вого букета?

–
Можна, звичайно, можна.

–
А можна, я зап’ю ті пелюстки «Живчиком»? Он у тебе ціла пляшечка.

–
Ніколи не думала, що маленькі коники, як маленькі діти, люблять «Живчик».

–
А що ж тут дивного? Це смачно і корисно. У нас всі його люблять.

–
Де це у вас?

–
А хіба ж ти і досі не здогадалася? Я ж не зовсім звичайний коник. Я з країни казок. От я вже і підкріпився. А тепер сідай скоріше на мене та й помандруємо в країну казок.

–
Ой! Але як же ж я на тебе сяду? Ти ж зовсім маленький.

–
Зараз і ти станеш маленькою.

–
На зовсім? – злякалася дівчинка.

–
Ні, тільки на час нашої мандрівки. А потім ти знову станеш такою, як і була.