– Зле у вас про нас кажуть. Неправильно кажуть.

–
Е, любонько, народ скаже – як зав’яже… Не вірю я вам. А звідки я знаю, що ваш цар відпустить мене, а не триматиме, як свого полоненого.

–
Відпустить він тебе. Лише заграєш йому на своїй сопілочці, а цар морський послухає, бо такого він зроду-віку не чув. А потім батько мій дасть тобі перлів, самоцвітів і коштовностей всяких – та й підеш собі, як і прийшов, по сухому дну.

–
Так все гарно ти розказуєш, моє кралечко. А чому тоді твій батько хлопця Лександри Василя віддавна у себе як полоненого тримає? Чому? Ти думаєш, я про те не знаю? Знаю, красунечко.

Русалка від несподіванки та ніяковості забила хвостом – аж хвилі за­ходили.

–
Це мій батько захотів, аби той Василь на мені женився. Я вже йому давно казала, щоб відпустив його. Та батько все ще на щось надіється.

–
Бачиш, як воно буває. А Лександра і досі тужить за ним, чайкою кигиче. Ти думаєш, я не знаю? Знаю. Злий і жорстокий твій батько. Ні краплиночки жалю в черствих грудях не має. Тому й не вірю я йому.

–
Це тому, хлопче, що не чув він зблизька голосу твоєї сопілочки. Як почув здалеку, відразу й мене послав.

–
Пливи, – каже, – та поклич того хлопця, нехай заграє мені. Нічого для нього не пошкодую, що захоче, все для нього зроблю. Аби тільки він заграв мені.

–
Не спокушай мене багатством. Я до нього не ласий. От, якби він того Василя відпустив, то я б ще подумав.

–
А може й відпустить, почувши твою сопілочку. Бо, хто її слухає, у того серце, наче в доброті розчиняється.

Задумався Данило. І цікаво йому у морського царя в гостях побувати. Бо, коли ще така нагода випаде? А може й не випаде ніколи. Але ж лячно як. І себе можна згубити, і Цвірконі тоді вже ніхто не допоможе.
«А може це єдина нагода врятувати Лександриного Василя? А рап­том вдасться…»
Приклавши до уст свою сопілочку, заграв гучно і ніжно, махнув ру­кою та й ступив на океанське дно і пішов, як по суші. Обабіч височенною стіною непохитно стояли хвилі, наче то була не вода, а закам’яніла магма. Лише акули та ще якісь дивовижні морські чудовиська клацали до Да­нила зубами, а потім затихали, слухаючи музику, а тих, хто не піддавався чарам музики, русалка немилосердно била по роззявлених пащах. Дани­ло чомусь не боявся тих чудовиськ. Він йшов собі, безтурботно, ні про що не думаючи, та все награвав на своїй сопілці дивовижні мелодії, яких і сам не знав, і не чув ніколи. І звідкіля вони бралися, ті мелодії? А може це сопілка сама награвала їх? Може. Данило зараз про це не думав. Раптом хлопець почув голос. Це, либонь, чайка крикнула. Але ж людською мовою.

–
Пропадеш, хлопче. Не йди.

–
Пізно, – відповів юнак.

– Я вже не можу зупинитися. Я вже ступив у володіння хвиль, у володіння морського царя.
Сказав так Данило та й знову заграв. Він просто не уявляв собі, що буде, коли він перестане грати… Дорогу перегороджували уламки зато­нулих колись кораблів. Страшно було їх обминати, бо на них вже колись плавали люди.
Ось вже й засяяли хороми морського царя. Все тут блищало, світилося небаченими коштовностями. Такого Данило ще не бачив. Та й де б міг бачити? Сам морський цар вийшов йому назустріч. Він був у блискучому одязі, але чомусь блискітки його одягу скидалися на риб’ячу луску. По­ряд з руками у нього були потужні, міцні плавники. У довгій бороді за­плуталися манюсінькі рибки, чи то для прикраси, чи ненароком вони в тій бороді заплуталися.
«Ну і проява, – подумав Данило. – Таке у сні побачивши, злякався б не на жарт».
–
Привіт тобі, людський хлопче, – привітався морський цар. – Твоя музика володіє дивовижними чарами, а сам ти сміливий, мушу визнати. Таки зважився ступити в мої володіння.

–
Ти помиляєшся, царю. Зважився не тому, що я такий сміливий. Про­сто у мене вибору не було.

–
Морський цар ніколи не помиляється. Та ти грай, грай. Я дуже хотів почути тебе зблизька. Ах, що за музика! Скажи, хлопче, ти часом не чаклун?

–
Ні, не чаклун. Я просто людина. А люди – це диво небачене і не­збагненне. Просто ти, царю, мало про людей знаєш.

– Морський цар знає все. Знаєш, скільки людей я на своєму віку бачив?

–
Хіба ти їх бачив, царю? Вибачай, але я думаю, що ти їх просто то­пив. А, якби ти людей краще знав, ти б подружився з ними і ніколи не чинив їм зла.

–
Мушу визнати, хлопче, що ти маєш рацію. І, хоч я цар над царями, я схиляюся перед твоїм розумом. Бачиш, яка честь тобі випала. Та ти грай, грай. Ах, яка незвичайна музика. В ній і гомін морських хвиль, і ще щось таке, чого я не знаю.

–
А ти й не можеш знати, царю морський, бо то шум лісів, що ростуть на землі, шум гірський вітрів, спів птахів, що живуть в наших лісах та садах.

– То у вас там, мабуть, гарно.

–
Гарно. Кожна стихія має свою красу. І в тебе тут гарно. Але кожно­му найкраща і найближча та стихія, де він народився.