–
Не може, хлопче. Як розлучили його лихі люди з Лександрою, став він моряком. Плавав він на кораблі, довго плавав, шукаючи скельний острів. А коли заплив у тридесяте море, а потім в океан, вже й острів скельний побачив, і Лександра на березі стояла, хустинкою махала – сво­го милого до себе кликала. Аж тут з ним пригода сталася, став тонути його корабель. Голосить Лександра, рве свої довгі коси, а милого поря­

тувати не може. Загинули всі моряки, що на кораблі з ним були. Однак Василь не загинув. Його взяв морський цар у свої підводні хороми, бо ду­мав зробити його своїм зятем. Полюбила його царева донька. Та хлопець не захотів стати зятем морського царя. Не вабили його ні коштовності, ні багаті скарби. Щиро любив він Лександру, тільки про неї й думав, за нею побивався. Морський цар відпустити його не захотів, а лиш на коротку хвилечку відпускав на побачення з Лександрою, а потім знову забирав у свої підводні хороми.
–
А чом же Лександра нічим не може собі зарадити? Вона ж чаклунка.

–
Не може. Бо морський цар сильніший за неї.

–
А Цвірконю вона порятувати зможе?

–
Зможе. Тільки одна біда: ти ніяк не зможеш до неї дістатися: ні до­плисти, ні добрести.

–
Це велике горе, бабусю. Стільки сил затрачено, стільки років.

–
І все це із-за тієї маленької пташини?

–
Але ж це людина, це ж дівчина.

–
Добре в тебе серце, юначе. Думаю, Лександра тобі допоможе. Вона цінує людську доброту. Тільки, як же тобі до неї добратися?

–
Порадьте, бабусю, придумайте щось, бо окрім вас, ніхто мені не до­поможе. Коли питаю про Лександру, то одні сміються, другі мені показу­ють, що я дурний, бо такий великий, а вірю в казки і в чаклунів, а треті – так ті зовсім відвертаються. Допоможіть, бабусю. Довіку не забуду.

–
Не знаю, хлопче, що й придумати… Хоча… Є у мене одна річ. Від діда мені дісталася. Це дудочка-сопілочка. Казав дід, що вона чарівна. Та я не знаю, ніколи не пробувала в неї грати. Раз те, що грати я не майстри­ня, а друге те, що потреби у тому не було. А може та сопілочка від часу вже й свій голос втратила? На, спробуй.

Дістала бабуся зі своєї торбини дудочку-сопілочку та й дала хлопцеві. Той взяв її, наче з якимсь острахом, приклав до уст та й заграв. Що то за голос був! Тиша запанувала на землі. Все птаство позліталося ту сопілочку слухати. Дикі звірі з лісових нетрів повиходили та й повклада­лися Данилові до ніг. Вітри зусібіч позліталися та й завмерли, слухаючи, ані шелесть. Сухі дерева – то й ті позацвітали, а старенька бабуся наче аж помолодшала.

–
Е, бабусю, – сказав Данило, – та ваша сопілочка і справді чарівна. Гарний спогад маєте від діда.

–
То бери її, хлопче. Може вона тобі в пригоді стане.

–
Якось воно ніяково. Це ж таки пам’ятка.

–
Бери. Для доброї справи. А може ти й справді допоможеш тій пташині, а заодно може й Лександрі прислужишся.

Взяв хлопець дудочку-сопілочку, подякував та й далі пішов. Йшов він, йшов та й дійшов до тридесятого моря, а потім і до океану. Кругом безлюддя, мов вимерло все. Тільки хвиля об берег б’є і чайки над хвилею літають та кигичуть.
«Може серед них і Лександра? – подумав хлопець. – Та як ти вгадаєш? У кого спитаєш?.. Спитав би у хвиль, так хвилі ж не скажуть».
Дістав хлопець свою дудочку-сопілочку та як заграє. Аж хвилі завмер­ли, перестали об берег битись, чайки позліталися той голос послухати, ру­салки повипливали. А риба всяка, а дельфіни. Вони, здається, й забули, що людину боятися треба. Все завмерло, заслухалося. А одна русалочка підпливла найближче та й заговорила до хлопця.
–
Послухай, хлопче… Мій батько, морський цар, хоче зблизька твою сопілочку послухати. Чи не погодився б ти бути нашим гостем?

–
Гостем, кажеш? Щоб отак я з доброго дива пірнув в океанську гли­бину? Щоб пірнув отак та й пропав? Ні, красунечко, красненько дякую. Це мені не годиться. Не такий я вже дурень.

–
Мій батько сказав, що зробить для тебе все, чого тільки ти забажаєш. А хвиль не бійся. Я легенько розгорну їх – і ти пройдеш по океанському дну, як по суші, ніг не замочивши. Ось дивися.

Русалка повела рукою – і хвилі розійшлися на два боки, а дно океану, наче аж сухе стало.
– Бачиш? Можеш спокійно пройти. І ніг не замочиш.
–
То правда, – здивувався вражений Данило. – Але звідки я знаю, що, як тільки я відійду від берега, то хвиля не зімкнеться над моєю головою?

– Не зімкнеться.

–
Е, ви, русалки – істоти непевні. Словом, як у нас кажуть, бісова ли­чина.