–
Я знайду той скельний острів серед океану. Я випрошу, виблагаю ту чаклунку, щоб врятувала тебе.

–
Куди тобі! Ти ще такий малий.

–
Чого там малий? По дорозі виросту.

–
Це дорога далека і небезпечна.

–
Жити зі злом поруч і нічого не робити – це ще більш небезпечно. Тільки от що: розважай мою маму, коли мене тут не буде. Я один у неї. Вона буде за мною сумувати і плакати.

–
Печіть, мамо, хліб та збирайте мене в дорогу.

–
Ой, лелечко! Що це ти, сину, надумав?

–
Піду я, мамо, в далеку дорогу, за тридев’ять земель, за тридесять морів. Там посеред океану є скельний острів, а на ньому живе стара-пре­стара чаклунка Лександра. Піду я її шукати. Тільки вона може врятува­ти Цвірконю.

Заплакала тут мати, об підлогу руками вдарилася.

–
Пропадеш ти, сину. Нізащо пропадеш. Жаль мені Цвірконю, але ще більше жаль мені тебе, бо ти ж мій єдиний син, моя кровиночка.

–
У Цвірконі також мати є. Вона також плаче і побивається за своєю дочкою. Піду я, мамо. Не зупиняйте мене. Чи ж не ви мене вчили змалеч­ку робити добро? Не плачте за мною. Я повернуся. І тоді вже ніщо на світі нас не розлучить.

Поклала мати в торбину двоє хлібів та вузлик солі, сорочок чистих та теплу одежину на зиму, благословила сина та й пішов він, подумки про­щаючись з домом, бо хто те може знати, як воно буде?
Вийшов Данилко за ворота й задумався: куди ж йому йти? Якби ж знати, в який бік, за яку гору. Та не знав він, де живе стара чаклунка, яка найкоротша дорога до неї веде. Не знав хлопець навіть того, де той океан хвилями б’є об скельний острів.
–
Піду за вітром, – вирішив хлопець. Він був ще малий і не знав, що вітер – собі вітер: бездумно віє, куди хоче. Та незабаром Данилко це зрозумів.

–
Е, ні, – вирішив він, – вітер – це несерйозно. Так я ніколи не дійду до старої чаклунки. Піду я краще за сонцем. Піду я в той бік, звідкіля сонце сходить.

Вирішив так та й пішов. Ішов та й ішов, не день і не два, не тиждень і не місяць. І навіть не рік і не два. А хто його знає, скільки часу він так ішов. Уже йому й вус засіявся, уже давно виріс Данилко з тих сорочок, що йому мати на дорогу поклала. От тільки тим рятувався хлопець, що не цурався ніякої роботи. Все він вмів, всього навчився. Пристане в селі чи в місті до якогось господаря, заробить на шматок хліба чи на якусь одежи­ну – та й далі йде. Йде та й журиться, що дорога його така довга.
«Як там мати моя безталанна без моєї помочі? – думав Данило. – Я ро­сту, а вона старіє. Десь там плаче за мною та побивається, докидаючи собі си­вини. А Цвірконя… А може її вже й на світі нема? Може, розтерзав її лютий коршун? Не розумно я вчинив, пішов з дому, дороги ні в кого не спитавши. Та ні в кого й питати було. Одні в казки не вірять, другі сумніваються, що Цвірконя на світі є. А про чаклунів хоч і не кажи – засміють».
Отак думав собі хлопець, а сам все йшов та йшов. В кого не спитає про чаклунку Лександру, всі дивуються, дивляться на нього та посміхаються: такий великий, а й досі в казки вірить.
Сів якось Данило край дороги шматок хліба з’їсти. Сидить, відпочиває, ноги аж гудуть від втоми – не первина у них. Коли дивиться – старень­ка бабуся йде. Стара та немічна, на костурець спирається, ледве ноги переставляє. Сіла вона поряд з хлопцем, пригостив він її хлібом-сіллю, а вона й каже:

–
Знаю я, хлопче, куди ти йдеш. До чаклунки Лександри. Далека та нелегка дорога твоя. Та серце в тебе чисте, благородне. А хто добро тво­рить, тому й Бог помагає. І Бог, і природа.

–
А ви, бабусю, знаєте про чаклунку Лександру? То розкажіть про неї, бо йду та йду, а сам не знаю, де її шукати. Всі, кого не спитаю, дивляться на мене, як на дурника, та й посміхаються.

–
Про Лександру я знаю не з чужих слів. Вона й справді стара-ста­ра, як світ. Вже я стара, а вона старша буде. Либонь, років на п’ять стар­ша Лександра за мене. Та що таке для вічності п’ять чи десять років? Це навіть і не мить. Пам’ятаю, Лександра, молода і гарна, в мене на весіллі за дружку була. Ох, і гарне ж весілля було.

Поринула бабуся в спогади про своє весілля, то й про Лександру забу­ла. Слухав Данило, слухав ті спогади, а нарешті сказав, бо нетерплячка його брала – скорше щось про Лександру довідатися.
– Добре, бабусю. А Лександра що?
–
Лександра… Люди їй світ засмутили – її з милим розлучили. З того часу поселилася вона на відлюдді, за тридев’ять земель, за тридесять морів, посеред океану, на скельному острові.

– А що ж вона там робить? Без людей…

–
Хвилю голубить, з вітрами розмовляє, їх пісні слухає. Вітри їй звістку про людей приносять. А часом Лександра чайкою обертається, над морем кигиче, свого милого з морських глибин кличе. Вирине він з морських хвиль, лише на єдину мить, впаде Лександра йому на груди та й зімліє, як колись, дівчиною бувши.

– А чому ж він не може з нею бути?