Час минав. Данилко з мамою про коршуна вже й забувати стали, чи й був він на світі. Аж гульк – чоловік захожий до їхньої оселі проситься.
– Люди добрі, нагодуйте та напійте подорожнього чоловіка.
Данилко й згадав, що казала йому Цвірконя. Та як ти довідаєшся, що це за чоловік? Стоїть собі, на ціпок спирається, старий, втомлений. Тільки очі. Його видавали очі. Вони були злі та хижі. Він прикривав їх віями, але цей хижий блиск важко було приховати.
–
Зараз, дідусю, – сказав Данилко та й метнувся до хати.

–
Мамо, там він.

–
Хто, сину?

–
Та коршун.

–
Я зараз вийду.

–
Тільки пір’їну прихопіть.
Та й вийшов, тримаючи кухоль з водою.

–
Пийте, дідусю, на здоров’я.

–
Вип’ю, вип’ю. На здоров’я!

Та й став пити. А рештки води вилив Данилкові під ноги, щось про­казуючи. А тут і мати на поріг з окрайцем хліба. Старий майже вихопив у жінки з рук той окраєць, скоренько з’їв, наче проковтнув, не жуючи, та й жбурнув скоринкою у жінку.
– О, дідусю, – здивувалася Данилкова мати. – Замість того, щоб подя­кувати, ви хлібом кидаєтеся. Не личить це такому статечному чоловікові. Поганий приклад моєму синові.

А він стояв та й здивовано дивився на Данилка та на його матір.
– Чому ви так на нас дивитеся, дідусю? – занепокоїлася Данилкова мати.
–
Та от… Думаю. Це вона, Цвірконя, ота дрібнота, дала вам своє пір’я. Так чи ні?

– А якщо й дала, то що?

–
А те, що я нічого вам не можу зробити. Я перед вами безсилий. Це все її пір’я.

–
Зло над нами влади не має, бо ми нікому зла не робимо.

–
Я її знищу, розірву. Від її вроди й сліду не зостанеться.

–
А чим вам її врода завадила?

–
Бо вона мала б належати мені.

–
А ви звикли мати все, чого вам хочеться.

–
Так. Так мусить бути. Так досі було.

–
А тут не вийшло.

–
Не вийшло. Тому я затаїв на неї злість і мушу з нею поквитатися.

–
Але ж вона перед вами нічим не завинила.

–
Завинила. Ще й як завинила.

–
Чим же? В чому її вина?

–
А тим вона переді мною завинила, що гарна і не моя. Доки точилися ті розмови, Данилко вибіг у садок та й загукав:

–
Різноперко, Різноперко!
Пташка пурхнула йому на плече.

–
Ховайся, Різноперко. Твій ворог у нас. З мамою розмовляє. Твої пір’їни врятували нас від його чарів.