–
Ну, тут вже нічого не поробиш. Де ж нам взяти на кожного хлопця по Голубій Феї? Тоді виходить так, що Іван Царенко бере собі за дружину Голубу Фею, а всі інші хлопці будуть ходити неодруженими.

– А потім що?

–
За «потім» не хвилюйся. Все владнається. Ми допоможемо. Пам’ятай: ця фарба, ця краса до першого дощу. Але вроди тобі і своєї не бракує.

Тепер справа у фарбувальників пішла скорше. Був уже досвід. Неза­баром ще одна Голуба Фея стояла перед здивованими мешканцями каз­кового світу.
– Ти, пане Олейку, справжній чарівник, – казали декотрі.
– Та я не стільки чарівник, скільки умілець, – посміхався Олейко. – А зараз – всі розходимося. Щоб нікого і сліду. Особливо ти, Голуба Феє, до пори до часу, щоб не потрапляла на очі ні Змієнку, ні Чахленку. Бо все зіпсуєш.
–
Я вже її припильную, – посміхнувся Іван Царенко, беручи під руку свою наречену.

–
А ви, матусю, – це Олейко до баби Яги, що розгублено товклася у своїй ступі. – Ви летіть собі додому і спокійно чекайте, доки вас покличуть на весілля.

–
Ой-ой -ой, – залементіла баба Яга. – А з моїми донечками нічого не трапиться? Я того не переживу. У мене серце розірветься.

–
З дівчатами вашими нічого лихого не трапиться. Але вам тут верш­татися не можна. Ваша присутність може їм зашкодити. Моя вам порада: летіть додому, щоб ми знали, де при потребі вас шукати.

– Я могла б дати вам свій мобільний телефон.

Всі засміялися.
– А чого ви смієтеся? – обурилася і образилася баба Яга. – Ви думаєте, що, коли я баба Яга, то у мене не може бути мобільного телефону?
– Не зважайте, нехай собі сміються, – заспокоював стару Олейко. – Просто, вибачайте, ваша ступа і мобільний телефон… якось воно, знаєте, вражаюче. Але ми дурно тратимо час на теревені. Всі негайно зникай­те. А ми з Оленкою йдемо назустріч її щастю, тобто, назустріч Змієнку­Гориниченку. Я буду невидимим свідком.
Коли все стихло, Чахлик виліз із свого підземелля. Спершу вигля­нув, а потім вийшов. Вежа була замкнена, а кругом – нікого.
–
Значить, не відімкнули. Не змогли, – тихо сказав Чахлик. – Але чого вони так голосно сміялися? А може, це мені здалося? Напевно, зда­лося. Бо чого б їм сміятися, якщо вежу не відімкнули?

А тут і Чахленко надійшов, веселий такий.

–
Все, тату. Домовився. Сьогодні увечері на Карнавальній площі. До­мовився і гостей покликав. Там сьогодні, виявляється, ще три пари весілля гуляють. Чотири весілля!

– А хто ж ще?

–
Не знаю. Не цікавився. Ми однак будемо найкращою парою. Тільки б моя наречена не вередувала. Бо тоді буде зле. А тут як? Все спокійно?

–
Приходили тут. Трохи пошуміли та й розійшлися.

–
А хто був?

–
Я доладу не знаю. Я в підземеллі пересидів. Знаєш, не хотів нари­ватися. Але чув, що багато їх було. Здається, пробували замок відкрити.

–
Ага, нехай пробують. Нічого в них не вийде.

–
Отож, помудрували та й розійшлися.

–
А вона, голубонька, що? Сидить?

–
Та сидить.

–
Зайду до неї, подивлюся.

Зайшов у вежу. А там, ви вже знаєте, Маруся, донька баби Яги, по­фарбована під Голубу Фею. Нічого не запідозрівши, Чахленко сказав:
– Сьогодні увечері ти станеш нарешті моєю дружиною. Як тобі таке?
–
Я рада, – сказала Маруся тремтячим голосом. Вона не збрехала, бо й справді була рада вийти заміж за Чахленка, який їй дуже подобався.

–
Що я чую? – сам собі не повірив Чахленко. – І ти згідна вийти за мене заміж?

– Так, – тихенько відповіла Маруся.

–
Тоді я щасливий. І ти, моя люба, також будеш щаслива. Я буду для тебе добрим чоловіком. Все прекрасно. Незабаром прийдуть тебе наряд­жати. Ти в мене будеш найкраща наречена.

– А як там погода? – запитала дівчина.

–
Хмариться. Але поки що дощу нема. А що тобі дощ? Візьмемо парасоль­ки. А там на площі, думаю, чарівники щось вигадають, щоб захистити нас від дощу. Ну, я теж пішов збиратися. Я дуже радий, що ти в мене така розумниця.