Чотири весіЛЛя

Хто любить казку, той любить приказку. А тут приказки нема, тільки казка сама. Хочете – читайте, хочете – розказуйте. На те вона і казка, щоб її казати. Але, якщо її вже казати, то треба, щоб хтось слухав. А хто буде слухати? Діти. Великі і маленькі, чемні і неслухи. Всі люблять казочку, щиру і цікаву, котра добре починається, а ще краще закінчується.
Моя казочка про дівчинку Олю, котра жила собі з татом і мамою, була не велика, не маленька, а така, як має бути дівчинка, котрій вже виповнилося аж шість років. Вона була чемна і слухняна, допомагала мамі, курей та курчаток годувала і навіть читати вже вміла, правда, тільки по складах. А що вже малю­вати – то так любила, так в неї це добре виходило, що всі дивувалися. А бабуся Ганя казала, що в Олі справжній талант і що її треба неодмінно віддавати до школи, де вчаться на художників. А доки ще тато з мамою остаточно не вирішили, в яку школу віддавати свою талановиту донечку, Оля бавилася і росла собі. Найбільше дівчинка любила малювати коней. Вони були у неї, як живі. А це тому, що Оля мріяла про справжнього коня.
–
Коли я виросту, – казала Оля, – я куплю собі справжнього коня. Він буде великий, білий, з розкішною гривою. Я на нього сяду і поскачу далеко-далеко.

Мама посміхалася.

–
Це хлопчики мріють про коней. Бо на конях гасати – це справа хлоп’яча. А дівчата мріють про щось інше. Ну, скажімо, про гарні сукні, про кришталеві черевички від Попелюшки, про гарні ляльки, ну, про ма­шини. А ти чомусь мрієш про коня.

–
А я мрію про коня. Бо що та машина? Металева, холодна, пропахла бензином і мастилом. А кінь… він живий, теплий, гривастий, мову людсь­ку розуміє.

– А звідки ти знаєш, що кінь мову людську розуміє?

–
Аякже! Розуміє. І коти розуміють, і собаки. От скажу я нашому Рек­су: «До буди!» – і він йде до буди. Скажу Мурчику: «Як тобі не соромно по столу лазити!» – і він, засоромившись, тікає геть. От якби мені коня! Я б його ніколи не била. А навіщо бити? Сказала б коню: «Будь ласка, трохи швидше, конику» – і він побіг би скорше.

–
Мрійниця ти, Олю, велика мрійнице, – посміхнулася мама. – Не­забаром підеш до школи, тоді менше буде часу для мрій. Треба буде уроки вчити.

–
Без мрій не можна. Тоді сумно і нецікаво. Мрії – це як казка. Мама погладила по голівці свою розумну донечку.

–
Мрій, моя донечко, і нехай всі твої мрії збуваються.

Якось ввечері, коли маленьким дівчаткам (та й хлопчикам також) вже час настав лягати спати, Оля сказала таткові мамі: «на добраніч» і пішла до своєї кімнати, щоб лягти у своє м’яке і зручне ліжечко. В Олино­му ліжечку були аж дві невеличкі пухові подушечки і пухова ковдрочка. Це їй бабуся Ганя зробила. Бабуся Ганя живе на селі. У неї живуть великі білі гуси. Оля їх трохи боїться. Особливо гусака. Він захищає своїх гусей і шипить на кожного, хто до них підходить. І на Олю шипить. Вона вже казала йому:
– Дурненький, не бійся, я не скривджу твоїх гусей.
Але він і далі продовжує на неї шипіти. Певно, не вірить їй.
Оля задумалася і якийсь час непорушно стояла біля свого ліжечка.

Потім вона відкинула ковдрочку, щоб вже лягти – і ледве не скрикнула: на її ліжечку, підклавши під голівку крихітний кулачок, спала малень­ка голуба дівчинка. Оля якийсь час мовчки стояла і дивилася на гостю, а потім легенько торкнула її за руку. Голуба дівчинка розплющила очі, стала потихеньку протирати їх кулачками, а потім солодко потягнулася.

–
Ти вибач мені, що я тебе розбудила, – тихо сказала Оля, – але я просто не маю де спати. У мене нема другого ліжечка. Тому…

–
Я розумію, – сказала голуба дівчинка. – Я лягла просто відпочити і не­зчулася, як заснула. У тебе зручне ліжечко. Особливо подушечки і ковдрочка.

–
Це мені бабуся Ганя подарувала. Вона їх сама пошила. У мене є ще одна бабуся – Марія, але вона живе в місті і у неї немає великих білих гусей. Бабуся Марія також мене любить. Вона мені все купує: банани, апель­сини, книжки, іграшки. Бабуся Марія купила мені аж дві Барбі.

–
Бачиш, як тобі добре: ти маєш аж дві бабусі. А в мене нема жодної. Хіба ж це справедливо?