–
А навіщо? Хіба ж так зле? Я собі живу без турбот і без проблем, зла нікому не роблю. А як би ви бачили, мамо, як посміхаються діти у сні, коли я дарую їм свої найкращі сни. Тоді і мені гарно стає, тоді і я посміхаюся.

–
Але в країні казок кожен персонаж має свої обов’язки. Ми не ледарі якісь. Кожен з нас має щось робити. І принцеса Кароліна гнівається, що ти у неї не буваєш. От недавно у неї був бал. Всі казкові дівчата танцювали на тому балу, а тебе не було. Кажуть, що Іван Ца­ренко питав за тобою. Це тобі не Змієнко, а пристойний хлопець. Пора вже про заміжжя подумати.

–
Ще рано, мамо. Я ще зовсім мала.

–
Ну-ну, – насварилася мама пальцем.

–
А до принцеси Кароліни не йду, бо в неї нудно. Чарівники пока­зують ті самі чаклування, з місяця в місяць, з року в рік. Я незабаром вже їх сама буду вміти. Нічого нового. Нудно, мамо.

–
Ну дивись. Розгніваєш принцесу, тоді начувайся.

–
Овва! А що мені принцеса?

–
Цить, не кажи так, бо вона зараз велику силу має. Скрізь потай розсилає своїх слуг і чарівників, аби вони підслуховували, вивідували та їй доносили, що там хто про неї говорить. І навіщо це їй – сама не знаю. Так що дивись мені, дочко, думай, що казати, а про що може й промовчати.

–
Це вона щось затіває проти принцеси Дарини. Але Дарина її не боїться. За неї всі лицарі стануть. А чого мені боятися? А ж таки фея.

–
Але фея голуба і маленька, а довкола принцеси позбиралися могутні і досвідчені чарівники.

– То й що! Я теж колись буду велика, могутня і досвідчена.

–
Але поки ти ще маленька, то, я тебе прошу, бережися. Бо, якщо, з тобою щось трапиться, я того не переживу.

–
Матусю, рідненька моя, не треба за мене так хвилюватися. Я буду чемна і слухняна.

– Ах, ти, моя пустунко! Цікава я буду це побачити.
А тим часом син Змія Горинича молодий Змієнко не забув про Голубу Фею. Він сам не забував про неї і нікому не давав про неї забути.
–
Тату, – чіплявся до Змія Горинича, – якщо ніхто не поїде за Голу­бою Феєю, я сам за нею поїду. І привезу її, от побачиш, що привезу. Хіба я не твій син?

–
Не гарячкуй, потерпи ще трохи, – вмовляв батько свого запального сина. – Ми обов’язково щось придумаємо. Я б і сам полетів за твоєю наре­ченою. Та ти добре знаєш, що нам не можна потикатися в казкове царство.

–
Чому? І справді, чому ми не живемо в казковому царстві? Хіба ж ми не з казки?

–
Нас звідти вигнали.

–
За що?

–
Бо ми набридли мешканцям казкового царства своїми витівками. Ти пам’ятаєш, як ти, ще зовсім маленьким бувши, вкрав у Попелюшки її кришталеві черевички, а в Кота в чоботях його знамениті чоботи. Того не можна було робити. Та й я не кращий був. Якось теж відзначився. У короля вкрав корону, у принцеси її золоту лійку, якою вона підливала свої квітники, у чарівника я тоді ж викрав його чарівну паличку, але не знав до ладу, що з нею робити. А на довершення всього я сів на килим­літак та й піднявся вгору. Якби ти тільки побачив, що тут почалося. Іван – селянський син таки влучив у мене своєю могутньою палицею.

Горинич почухав спину і скривився.

–
Спина і досі болить, особливо на зміну погоди. Отоді й вирішили ви­селити нас з казкового царства. Кепсько це, звичайно, бо ми змушені те­пер жити в лісах та нетрях. Робимо людям час від часу яку-небудь шкоду. Та того, звичайно, замало. Я замолоду з розмахом був, як от це ти зараз.