–
Телепні! Ідіть геть. І на очі мені не попадайтеся.

Всі чимдуж розбіглися, раді, що господар їх на жаб не обернув. А один затримався і тихо сказав:
– Я не знаю, чи смію, господарю, але…

–
Говори. Тільки щось розумне. Бо я сьогодні сердитий, то гляди, щоб у болоті не опинився та й не закумкав від радості.

–
Помилуйте, господарю, але я чув, що в казковому царстві живе Го­луба Фея. Сам я її не бачив, але кажуть, там така красуня, що ні в казці розказати, ні пером описати.

–
Дурню, де ти тепер бачив перо, щоб ним писали? Ну? Тепер кулькові ручки, а ще комп’ютери. Темнота! Дичина! І чому тебе тільки в школі вчили! З якої ти школи до мене втік, щоб на уроки не ходити?

–
З … з…

–
З… якої?

–
Не скажу, – і заплакав, розтираючи кулаками сльози по брудному обличчі.

–
Не скажу, бо школа тут ні до чого. Школа у нас хороша. Це я такий…

–
Ну добре, добре. То хто вона, кажеш? Голуба Фея?

–
Так. Красуня, кажуть.

–
Фея – це ніби чаклунка чи як?

–
Щось таке.

–
Ні, це нам не годиться. Візьме та й оберне мене на якого-небудь па­вука. Чи ще на когось. Ні, не треба нам ніяких фей. Нам треба звичайну дівчину. Аби тільки гарна була. Бо інакше мій бовдур і дивитися на неї не схоче.

–
І не схочу, – зухвало втрутився в розмову молодий Змієнко, раптом вигукнувши. Всім він скидався на свого батька. Тільки-от вогнем так пих­кати ще не навчився. І тому сердився. Бо який він тоді Гориниченко?

–
А все це тому, що ти вчитися не хочеш, – поблажливо докоряв бать­ко. – Наука, сину, у всьому потрібна.

–
Навіщо мені та наука? – сердився Змієнко. – Мені б тільки ось так як ти, вогнем, пих! Пих! Вийшло! Вийшло! Ти бачив, тату? Вийшло!

–
Я ж казав: у всьому найперше наука потрібна. Це, брат, велика сила – наука!

–
Я чув, ви щось тут про моє весілля говорили.

–
Та говорили. Ми все прикидаємо, яку б тобі наречену посватати.

–
Ти, татуню, не крути. Я добре чув, про що ви тут говорили.

–
І про що ми тут говорили, мій нечемний, невихований сину?

–
Про Голубу Фею – от про що.

–
То й що з того, що про Голубу Фею? Вона нам не годиться.