–
Олько, ти уявляєш? Він мені м’яч подарував! Справжнісінький принц! Знаєш, Олько… я тепер буду зовсім іншим. Не віриш? От побачиш. І вчитися буду. Думаєш, не зможу? Зможу. Хіба ж я дурень якийсь? От, розумієш, мені просто захотілося стати кращим. А ще… як тільки хтось до тебе полізе, скажи мені. Зрозуміла?

– Зрозуміла. Дякую.

–
Ще не дякуй. Нема за що. Я ще для тебе нічого доброго не зробив. Але неодмінно зроблю.

Всі розійшлися. Сумна і самотня йшла додому Оля. Вона прощала­ся із своїм казковим світом. Але разом з тим на серці у неї була якась дивовижна полегкість. Тепер всі в класі знали, що вона казала правду. Вона ніби подарувала однокласникам свою казку. А головне – вони в неї повірили.
Оля росла. В неї стали з’являтися дорослі проблеми. Потрохи стали пригасати спогади про Голубу Фею, про Гривастика, її мандри в казко­вий світ. Часом аж не вірилося, що все це з нею було насправді. А може все це їй наснилося? Тоді Оля виймала з коробочки свої скарби: квітку, що промінилася світлом, голубу волосинку і золоту підкову Гривастика. Дивилася довго і уважно, зітхала і ховала все знову. Це був спогад про її дитинство, найсвітліший спогад. Тільки про маленького принца Оля ніколи не забувала. Вона вірила і чекала, що він колись таки приїде до неї на баскому коні. Може й смішно було в таке вірити, а тим паче чекати, але Оля вірила і чекала.

А тим часом в казковому світі назрівали цікаві події. Надумав якось Змій Горинич свого сина оженити. Розіслав він своїх слуг, щоб знайшли вони наречену, гідну стати дружиною його сина. От полетіли, побігли, поповзли слуги Змія Горинича у всі краї. Шукали, шукали – так нічого і не знайшли. Зібралися вони всі разом та й кажуть Змію Гориничу:
–
Нема, господарю. Не знайшли ми такої дівчини, щоб була гідна твого сина.

–
Ах, ви, ледачих батьків діти! Та бути такого не може, щоб у такому великому світі не знайшлося нареченої для мого сина. Погано шукали. Спробуйте ще раз.

І вдруге розбрелися слуги Змія Горинича по світу. І знову повернули­ся ні з чим. Дуже розсердився Змій Горинич та як закричить:

–
То це так ви мені служите? То це так ви виконуєте мою волю? Не­гайно мусите знайти наречену для мого сина. А якщо ні, то оберну вас на жаб та й будете кумкати у болоті, поки віку.

Полякалися слуги і вирішили без наречених не повертатися. А оскільки вони не дуже розумілися на дівочій вроді, то кожен вхопив, кого впіймав, та й помчали до Змія Горинича.
–
Ну як, знайшли наречену? – питає змій.

–
Знайшли, господарю. Та й не одну, а он їх скільки.

Як глянув Горинич на тих наречених, то аж сваритися забув. Одна крива, друга горбата, у третьої очі булькаті, у четвертої брови, як стріха у нечепурного господаря. Навіть одна старенька бабуся попалася. Саме в полі щось робила – її й загребли.
– Олухи! Обормоти! Кашалоти! Кого ж ви принесли? Та чи ви самі хотіли б мати таких дружин?
–
Ні, господарю.

–
То чи ви думаєте, що мій син гірший за вас?

–
Ні, господарю.