–
А в якому цирку ви змогли б побачити такого коника, як я? – спитав Гривастик. – Та таких коників просто нема. Такий коник буває тільки в казці.

– Ой, розмовляє! – здивувалися діти. – Розмовляючий кінь! Фантастика!

–
Це наш Гривастик, – погладила коника Оля. – Він не тільки розмовляє, а ще й швидко бігає і навіть літає.

–
Ого! – захоплено сказав Микитка. – А можна його погладити?

–
Спитай у нього.

–
Можна, конику?

–
А чому ж… мені подобається, коли мене гладять.

–
Мур! І мені подобається, коли мене гладять, – ображено сказав Кіт в чоботях, на якого чомусь ніхто не звертав уваги. Всі засміялися, а Оля взяла котика на руки.

Маленький принц від повноти почуттів вигукнув своє улюблене: «Гол!» і зовсім ненароком поцілив м’ячем у шибку. Посипалося скло. Клас завмер: що ж тепер буде? Голуба Фея скрушно похитала головою.

–
От бачиш, принце, ми наробили шкоди. Хіба тебе можна з собою кудись брати? Ув’язався за нами, а тепер маємо з тобою мороку. І коли ти вже виростеш?

– Я хотів побачити Олю. Дуже хотів. А з м’ячем… якось так вийшло.

–
Дякую тобі, принце, – сказала Оля, зашарівшись. А бешкетник Ми­кита запропонував:

–
Можна сказати, що це я вікно розбив. Вчителька повірить, бо я та­кий. Нічого мені не буде. Ну насварять зайвий раз. Подумаєш, я вже звик.

–
Ні, так не годиться, – заперечила Голуба Фея. – Я ж таки чарівниця, хоч і маленька. І, дивлячись на розбиту шибку, сказала:

– Раз, два, раз, два. Шибка буде, як нова. Раз, два, раз, два, – от і всі дива.
І шибка стала ціла, наче нічого не сталося, наче її ніхто й не розби­вав. Клас загудів. Важко було повірити в таке чудо, але воно було. Ма­ленький принц підійшов до Микитки.
–
Ти справжній хлопець! Справжній друг!
І став нишпорити по своїх кишенях.

–
Я, правда, не знаю, що тобі подарувати…

–
Та нічого не треба. А скажи, ти справжній принц?

–
Так, справжнісінький. Тільки ще маленький. Це дуже важко – бути маленьким принцом. Всі хочуть, щоб я був поважним. А я не можу. Бо я не тільки принц, а ще хлопець. Але я виросту і тоді… послухай, а ти лю­биш футбол?

– Ще й як люблю. Я за львівські «Карпати» вболіваю.

–
Тоді я подарую тобі свій м’яч. На згадку. Тримай. Але тут Голуба Фея сказала:

–
Все. Прощаємося. Нам пора. Прощай, Олю. На жаль, ми з тобою, мабуть, більше не зустрінемося. Ти порушила закон нашої казкової країни. Не можна було кликати мене для всіх. Ти це знала, але покликала. Я тебе розумію. Тому й прийшла. Щоб тебе не підводити. Але, на жаль… такий у нас закон.

Оля плакала. До неї підійшов маленький принц. Він був уже без м’яча. М’яч був у щасливого Микитки.

–
Не плач, Олю, – сказав маленький принц. – Коли я виросту, я зруй­ную всі ті неправильні закони. Я приїду до тебе на баскому коні.

І все веселе товариство зникло за вікном, покрившись хмаринкою, щоб не лякати і не дивувати перехожих. Тільки голос маленького принца долинув на прощання:
– Чекай мене, Олю.
І вже зовсім тихо:

–
А львівські «Карпати» таки візьмуть кубок… А який кубок візьмуть львівські «Карпати», діти вже не почули. Всі ще якийсь час ошелешено стояли, а потім, наче прокинулися з якогось чарівного сну, і стали розхо­дитися. До Олі підійшов Микитка з м’ячем.