ЛяЛЬка без імені

Дівчинка Юля, котрій незабаром мало виповнитися 10 років, дуже любила ляльки. І було тих ляльок у неї без ліку. Найпершу ляльку Насту­ню, Юля це досі пам’ятає, їй подарувала хресна. Настуня вміла вимов­ляти «мама», «тато», вміла плакати, вміла сміятися. А ще, коли Настуні давали в ротик пляшечку з соскою, лялька з насолодою смоктала і навіть вдавала, що ковтає. Цікава лялька. Юля і досі її любить, хоч тепер тих ляльок у неї – і не полічиш. А що зробиш, коли дівчинці всі дарують ляльки? А ще святий Миколай приносить. Словом… Скаржитись не до­водиться.
Та якось так сталося, Юля й сама не знає, як воно так вийшло, що одна лялька залишилася без імені. Зовсім без імені. Була просто лялька. Ніхто з того не робив ніяких проблем. Ніхто, окрім… Самої ляльки. Але тоді Юля ще про те не знала.
Якось Юлі не спалося. Не те, щоб зовсім не спалося. Вона заснула, та серед ночі раптом прокинулася. Виглядало так, що дівчинку щось збу­дило. Вона лежала тихенько в надії знову заснути. Лежала і мимоволі дослухалася. В кімнаті було тихо. Її братик Сергійко солодко спав і рівно дихав. А що ж Юлю все-таки збудило? Раптом у кутку, де були складені Юлині ляльки, почувся тихий ледь чутний писк.

«Миші, – з жахом подумала Юля. – А Мурчик? Чому він їх не поло­вив? Треба неодмінно сказати батькам».
Але тут дівчинка почула не тільки писк, а й слова.
«Це ж ляльки розмовляють, – зрозуміла Юля. – От дива! Як у казці. Як розкажу, то ніхто й не повірить. Хіба що Сергійко повірить. Та ще Оле­ся. А батькам хоч і не розказуй. Скажуть: «Вигадуєш ти все». Ой, що ж я? Треба слухати. Це ж так цікаво! Таке не завжди почуєш, щоб ляльки між собою розмовляли».
Одна лялька плакала. Подружки її заспокоювали.
–
Ну чого ти, лялько? Ніхто тебе не скривдив.

–
Тут у нас ніхто нікого не кривдить.

–
То правда. Живемо ми дружно. Юля зі своїми іграшками порядок тримає.

–
Бавиться з нами, розмовляє, ніколи нас не сварить.

–
А недавно мені голову пришила, бо вона в мене відірвалася.

–
Добре вам казати, – крізь сльози обізвалася лялька. – Я вже тут

живу давно, а ще й досі не маю імені. І лялька заридала.
–
От і ви мене кличете просто «лялька». Ви думаєте, мені не прикро? Ще й як прикро. Ну чим я гірша від вас?

–
Нічим не гірша.

–
Не гірша.

–
Не гірша, – защебетали ляльки.

–
Тоді чому я не маю імені?

–
І справді, чому вона не має імені?

–
Просто… Просто Юля ще не придумала.

–
Вам придумала, а для мене ні? Хіба ж це справедливо? Ні, не хочу я більше тут жити. Піду я звідси – от що я зроблю.

–
Куди ж ти підеш, лялько. Зараз надворі зима, сніг, мороз. Куди ж ти підеш в таку холоднечу?

–
Я так вирішила – і я піду. Нехай навіть замерзну. Юля й не помітить, що мене нема.

– Які дурниці! Юля всіх нас любить.

–
Не всіх, не всіх. От мене не любить. Бо, чому вона мене і досі ніяк не назвала?

Юля мовчала. Вона лежала і тихо плакала. Намагалася не хлипати, щоб не привертати до себе уваги. Дівчинка ж не знала. Вона ніколи не думала, що ляльки живі. При ній вони так ніколи не розмовляли.
Раптом обізвався песик Пірат.
–
Гав-гав! Лялько, перестань. Я тут для того, щоб наводити порядок. І я його наведу. Юлі просто треба нагадати, що одна з її ляльок не має імені – от і все. А ви тут розвели казна-що. Нас тут он як багато. А Юля ще маленька. То хіба ж дивина? Могла й забути.

–
Ні, Пірате, ні. Юля не така вже й маленька. Незабаром їй випов­ниться 10 років. Як вона могла таке забути? Ні, я таки піду. І ніхто мене не зупинить. Навіть ти, Пірате.

І лялька тихенько вислизнула з кімнати. «Як же вона піде? – думала Юля, – там все позачинювано. А надворі сніг, мороз».
–
Пірате, Пірате, ти мусиш піти з нею. Як вона там сама?

–
Ще чого! І не подумаю. Нікуди я звідси не піду.

– Пірате, ти ж друг ляльок. Ти ж благородний песик. Як ти допустиш, щоб лялька пішла сама? Ще й у ночі, у таку хурделицю.
Пірат зітхнув і знехотя й собі поплентався за лялькою. Тут у Юлі терпець увірвався. Не може вона й справді отак лежати і чекати, доки її лялька без імені і песик Пірат підуть у зиму, на мороз.
«А казка? Що буде з казкою? Ляльки замовкнуть – і казка обірветься. То й нехай. Зате лялька залишиться зі мною. Я умовлю її залишитися. І Пірат нікуди не піде».
І Юля встала. Вона босоніж пройшла в коридор. Там під дверима стояла її лялька і Пірат. Вони міркували, як їм звідси вийти. Дівчинка взяла на руки ляльку і песика.
– Я все чула. Прокинулася – і все чула. Я не підслуховувала. Просто так вийшло. Ти не сердься на мене, лялько. Я придумала для тебе най­краще в світі ім’я. А знаєш яке? Катруся – от яке!
Лялька мовчала. Пірат також. Дівчинка поклала своїх улюбленців біля себе – і всі заснули солодким сном і проспали до самого ранку.

зима

Сергійків тато встав, виглянув у вікно і захоплено вигукнув:
–
О-о, зима прийшла.
Сергійко також підхопився з ліжечка, наче й не спав зовсім.

–
Де зима? Куди вона прийшла?

–
До нас прийшла. Он подився у вікно.
Сергійко глянув, здивувався, а потім сказав:

–
Сніг! Білий, пухнастий. А де ж зима?