Хлопчик був налаштований войовниче. Ось-ось почнеться бійка. Не­вже хлопчик може вдарити дівчинку? А може й вдарити. Він такий. І тут я, сидячи на руках отієї незнайомої дівчинки, ви не повірите, загавкав. Перший раз у своєму житті. Загавкав на того хлопчика-розбишаку, щоб він не ліз до тієї розумної дівчинки, що схожа на мою Ліду. Діти здивова­но замовкли.
– Ти диви! Він вже й гавкати вміє.

А я й сам не знав, що я вже вмію гавкати. Просто так якось вийшло. Але вийшло добре, бо хлопчик відразу відступився від мене. А дівчинка сказала:
– Бачиш, він тебе не хоче. То буде мій песик. Тільки… Песику, як тебе звати?
А як я міг їй сказати, що я – Барсик? А може ще й не Барсик зовсім, бо моя господиня Оля могла ще передумати. Їй, здається, моє ім’я не сподо­балося. Хоча… Чому мало б не сподобатися? Цілком пристойне ім’я. А го­ловне – я вже до нього звик, і моя Ліда звикла. Але зараз діти навперебій вигукували собачі імена, намагаючись відгадати, як мене звати.
–
Шарик!

–
Бобик!

–
Тузик!

–
Бровко!

–
Барсик!

Хто це сказав? Здається, той самий задирикуватий хлопчик. Я не втри­мався і знову загавкав. Це вже вдруге у своєму житті. Дівчинка все зрозуміла.
–
Ти що, Барсик?

–
У, у, – відповів я. І вона стала гладити мене, лагідно примовляючи:

–
Барсик, маленький. Хто ж тебе загубив?

–
У, у, – відповідав я. – Я сам загубився.

–
Ну, нічого. Тепер ти будеш жити у мене.

–
А тобі мама дозволить?

–
Дозволить. Вона любить і котиків, і песиків.
Але задирикуватий хлопчик з тим погодитися не міг.

– Моя мама теж любить і котиків, і песиків. Це буде мій песик. І він таки вдарив ту розумну дівчинку, що була схожа на мою Ліду, і забрав мене собі.
Це була неправда. Його мама нікого не любила – ні котиків, ні песиків. Вона сердито гарикнула на сина, коли він зі мною на руках прийшов до хати.
–
Мамо…
Але вона не дала синові нічого сказати.

–
Що це ти приніс, Гришо?
Голос сердитий такий.
«Ого, – подумав я, – це ще гірша господиня, ніж Оля. Значно гірша».

– Я песика приніс. Я його на дорозі знайшов. Породистий песик. Хай він живе у нас.
– Ще чого! Мені ще тільки песика бракувало. Я й так гавкаю цілий
день. Чи ти хочеш, щоб я ще й завила? «Ого! – подумав я. – То виходить, що ця жінка вміє гавкати?» Я ще так мало знав. Нічого. Я виросту – і знатиму більше.
–
Ну, мамо, – канючив хлопчик, і зараз він зовсім не був схожий на розбишаку.

–
Ну добре, – нарешті погодилася сердита мама.

–
Тільки не в хаті.

–
А де?

–
Не знаю. Про мене, де хочеш, там його і тримай.

–
Добре, – просвітлів хлопчик. – Я для нього буду змайструю. А поки що… Я його прив’яжу. Щоб він не втік.

–
Звичайно. Нехай звикає. Собака має бути прив’язаний, а не в хаті його тримати.

І мене… О жах! Прив’язали. Який же я був дурний, що від Ліди пішов. Я дуже про те шкодував. Та що тепер? Тут мене Ліда ніколи не знайде. Я скавчав, кликав Ліду, та Ліда мене не чула. Тепер вже я навіть не по­дарунок, а жалюгідний цуцик, якого прив’язали. Бідний малесенький я! Біля мене стояла якась стара миска з супом, від якого йшов неприємний запах. Я не хотів їсти того супу, хоч і був дуже голодний.
А тим часом Ліда кинулася мене шукати. Вона шукала мене, шука­ла, всіх дітей про мене розпитувала: чи не бачив хто часом? Чи не чув? І таки натрапила на ту розумну дівчинку, що була схожа на неї. Вона і привела Ліду до того хлопчика-розбишаки, а там Ліда вже й сама почула мій голос.
– Барсик! Мій Барсик! Хто ж тебе прив’язав? Маленький!
Ліда і та розумна дівчинка, що була схожа на неї, кинулися мене відв’язувати. Але тут з хати вискочив Гриша та й ну сваритися, та й ну кричати.
– Чого це ви до мого пса лізете? То мій пес.
– Як тобі не соромно! – і собі загукала Ліда. – Він ще такий малень­кий, а ти його прив’язав! От би тебе прив’язати – тоді знав би, як це добре.

–
А тобі що до того?

–
Бо то мій Барсик! От що!
Я вже був у Ліди на руках. Був хоробрий і відважний.
«Невже той розбишака спробує мою Ліду вдарити? – думав я. – Отоді

я його по-справжньому покусаю. Не вірите? От побачите». Та хлопчик битися не став. Може через те, що дівчаток було двоє, а може ще через щось, але він раптом посумирнішав і примирливо сказав:
–
Та забирай свого пса, якщо він і справді твій.

–
А хіба ти не бачиш, як він до мене леститься?

–
Мале, дурне – то й леститься.

– Сам ти дурний. Собаки дурними не бувають. Декотрі з них розумніші навіть від людей.
Ліда несла мене додому. Я був щасливий. А потім я довідався, що Лідина мама погодилася дати Олі гроші на бриджі, і Оля передумала нести мене на базар і віддала мене Ліді. Тепер вже Ліда була моя господиня – і це було прекрасно. Правда, мала Ліда зі мною повно клопоту, доки я не виріс і не порозумнішав. Та все це дрібниці. Головне те, що ми з Лідою були тепер разом. І Лідина мама любила мене. Пригощала смачними кот­летками. Такі смачні котлети вміє готувати тільки Лідина мама. Повірте, ми, песики, в котлетах знаємо смак. Навіть Оля інколи гладить мене. Але мені це не подобається, бо від неї так нестерпно пахне духами.