–
Лідо, перестань, не канюч.
–
Тобі ж його подарували.
–
От-от. Мені подарували, а не тобі. От і не лізь не в своє діло.
–
Але ж це не іграшка, а живий песик.
–
Саме тому я й хочу його продати. Ну навіщо він мені? Його треба доглядати, годувати, прибирати за ним. Фу! Навіщо мені цей клопіт?
–
Олю, я буду за ним доглядати. Я буду робити все, що треба. Я ще багато чого не знаю, але я розпитаю у людей і буду знати, як доглядати за песиками. Тільки не неси Барсика на базар.
–
Барсик! Якесь рогульське ім’я. Фу!
–
Чому рогульське? Гарне ім’я.
–
Нехай собі буде хоч і Барсик. Це мене не обходить. Я однак його
продам. І куплю собі… А що я собі куплю? Оля замріяно глянула на песика.
–
Що я собі куплю?.. Не знаю, що я за нього візьму. Якщо він і справді породистий, то…
–
Олю!
Ліда плакала.
–
Відчепися. Ти ж не маєш грошей, щоб купити у мене пса? Не маєш.
–
Чекай. А може мені мама дасть?
–
Ага! Дасть! У нашої мами ніколи нема грошей. Я недавно просила на бріджі. Так ти думаєш дала? Ага.
–
Обійдешся, – каже, – нам треба котел купити. Отак! А ти кажеш…
–
Так то ж бриджі, а то…
–
Добре. Нехай до завтра ще поживе. А завтра…
Ліда взяла мене на руки і чмокнула в носик. Я встиг її лизнути.
–
Дурна. У нього може й глисти є.
–
Нема у нього ніяких глистів.
Але Оля вже пішла. У дворі ще довго пахло Олиними духами. Потім я грівся на сонечку, ловив свого хвостика, бігав за кошеням, аж доки Ліда мене не насварила, потім побіг за куркою, аж доки вона мене не клюнула. І я вирішив, що погано бути подарунком – всі тебе ображають. А може вони просто не знають, що я – подарунок? Потім Ліду покликала мама, а я тим часом знайшов дірку в паркані і вибрався на дорогу.
«От піду, загублюся, – і нехай знають» – вирішив я. На дорозі було дуже цікаво, хоч і трохи страшно. По дорозі йшло щось таке велике, рогате.
– Корова, – здогадався я. Від неї пахло молоком.
– Му-у, – сказала корова. Я не знав, що це означає, і про всяк випадок сховався в ямку.
Те велике рогате, що коровою зветься, пройшло, а я ще довго не міг вилізти з тієї ямки, в яку я зі страху скотився. Ніби ж і невелика, а от не міг я з неї вилізти – хоч ти плач. А я й плакав, і скімлив, і Ліду кликав, щоб мене врятувала, та Ліда не чула, а більше врятувати мене було нікому. Дряпався я, дряпався і таки видряпався з тієї ями. А як видряпався, то так і впав у пороху. Я був безсилий, нещасний, та брудний. Бідний маленький бездомний песик. Та жаліти мене нікому було. А який сенс плакати, коли нікому жаліти? Ніякого. Всі те знають, і навіть маленькі діти. І я теж знав, а тому й плакати перестав та й покатулявся далі. Неподалік діти бавилися. Я подумав: може там Ліда? Але Ліди там не було, хоч і була одна дівчинка, схожа на Ліду. Вона взяла мене на руки і зраділа:
–
О, песик! Який маленький! Ти загубився, песику?
Яка розумна дівчинка.
–
У, у, – заскавчав я.
–
Так, я загубився. І моя Ліда загубилася. І ми тепер ніяк не знайде
мося. Але того вже дівчинка ніяк не могла зрозуміти.
– Це буде мій песик, – сказала розумна дівчинка. Але це не всім сподобалося.
–
А чого це твій?
–
Бо я його перша побачила.
–
Чого це ти перша? Я теж його побачив.
–
А я його перша взяла.
–
То й що, що перша? Я теж хочу мати такого песика.