–
Нічого. Поживе.

–
Ти просто його не любиш. А можна, я йому ім’я придумаю?

–
Лідо, я ж сказала: відчепися. Ти що, не розумієш, що у мене гості? І Ліда відійшла. Вона взяла мене на руки і тихо сказала:

–
Краще б мені тебе подарували. Тоді я б тебе назвала… А як би я

тебе назвала?.. Знаю, знаю. Барсик! Ось як! Тобі подобається ім’я Барсик? Я не знав, чи мені подобається таке ім’я, і жалібно заскавчав.
– Невже не подобається?
Я помахав хвостиком і лизнув Ліду в носик. А, як я ще міг дівчинці сказати, що нічого не маю проти такого імені?
– Подобається! Я так і знала! – защебетала Ліда.
– Барсик! Це гарне ім’я. Ти звикнеш. Але ще треба, щоб Оля звикла. Вона ще може й не погодитись. Все-таки тебе подарували їй. Шкода, що не мені. Але ти поки що будеш Барсик. Добре?
Я погодився. Бо що я міг заперечити? Змучений всім, що мені сьогодні випало пережити, я заснув у Ліди на руках. Мені снилися мої братики.

Я, здається, навіть плакав у сні. Але руки у дівчинки були такі теплі і лагідні, що я незабаром заспокоївся і принишк.
Прокинувся я від того, що у мене чомусь засмоктало в животі. І що воно таке?.. А-а! Це я, напевно, їсти хочу. Ну так і є. Мене годували ще перед тим, як посадити в кошичок. А як про те сказати дівчинці – я не знав. І я став немилосердно жувати Лідину сукню. Дівчинка похопилася, коли я заслинив їй весь поділ.
–
Барсик, фу! Ну навіщо ти пожмакав і заслинив мою сукню? Як тобі не соромно! Ну, як я тепер людям на очі покажуся? Доведеться переодя­гатися. Нечемний ти песик.

Я? Нечемний? Отаке! А я так старався бути хорошим… Дівчинка пішла до хати, а я лишився надворі і жалібно заскавчав. До мене підійшов півень. Він довго і сердито щось казав, але я його не розумів. Він хотів мене дзьобнути, але стара сердита курка заступилася за мене і прогна­ла півня. Півень відійшов і голосно закукурікав. Сердита курка обійшла довкола мене, а потім і собі відійшла і закудкудакала. Я подумав, що вона, хоч і стара, ще ніколи не бачила маленьких песиків. Я вже хотів задзявкотіти голосніше, але тут з хати вийшла Ліда.

–
Барсик, – покликала вона. Я згадав, що Барсик – це я, лизнув їй ногу і закрутився перед нею дзиґою. Правда, я не знав, що таке дзиґа, але чув, що так кажуть.

–
Бідненький! Ти, мабуть, їсти хочеш. Здогадалася! Нарешті! Ясна річ, що хочу їсти. Ні, що не кажіть, а по­дарунком бути дуже зле.

І справді, чому мене не подарували Ліді? Це було б дуже добре. А так… Я ще не знаю, чи це добре, що мене подарували Олі, але думаю, що не дуже. Найперше те, що від неї дуже пахло духами. Просто нестерп­но пахло духами. Мені довелося аж носик зморщити. Я ледве стримався, щоб не чхнути. Стримався, бо я ж песик вихований. Люди просто не зна­ють, що собаки мають загострене відчуття запаху. А може й знають, але забувають про це. А Олі я не можу дорікнути, бо вона ж не знала, що їй подарують мене. А якщо б і знала, то що? Не знаю. І все-таки, мабуть, Оля не любить маленьких симпатичних песиків.

Потім я пив молоко з маленької симпатичної мисочки. Підозрюю, що це посуд Лідиною ляльки. Думаю, що лялька на мене не образиться. А потім я знову спав. Маленьким песикам багато треба спати, щоб вони росли. Ліда мені таке класне ліжечко влаштувала у своєму фотелі. М’яке, тепленьке, ще й зверху прикрила мене ковдрочкою.
А вранці я почув якесь таке неприємне слово – базар. Я не знаю чому, але чомусь це слово мені не сподобалося. А може тому, що плакала Ліда? Може. А Ліда плакала дуже гірко і голосно.
– Не дам, не дам Барсика. Хіба можна песика на базар?
Я зрозумів, що мова про мене, і почав скавчати.

– О, Барсик прокинувся, – кинулася до мене Ліда. Вона посміхалася, а сльози в неї ще не висохли.
– Ти його швидше надвір неси, щоб потім прибирати не довелося, – сердито сказала Оля. Я образився. Як вона могла так сказати? Я хоч ще дуже маленький, але порядок знаю і такої пакості не роблю. Я песик ви­хований, не те, що другі. Але нехай собі каже. Я й так її не люблю і не хочу, щоб Оля була моєю господинею. От Ліда – то інша річ.
Ми з Лідою були вже надворі. Тут було тепло і розкішно. Дівчинка прогнала сердитого півня, що хотів мене клюнути, потім кота, котрий чо­мусь зашипів на мене. А чорна кицька не зашипіла, а підійшла і лизнула мене. Від неї пахло… молоком. Тільки Ліда все-таки чомусь була сумна. Я ніяк не міг зрозуміти, що трапилося. Вчора ми з нею так класно бави­лися, а сьогодні…
–
Уявляєш, Барсику, Оля хоче нести тебе на базар.

–
У, у, – жалібно заскімлив я, хоч і не знав до ладу, що таке той базар.

–
Я її так просила, так просила, а вона…

І Ліда знову заплакала. Тут з хати вийшла Оля. Від неї знову не­стерпно пахло духами. Я таки чхнув, забувши про свою вихованість.
–
Олю, – заплакала Ліда. – Ну не неси Барсика на базар. Він такий маленький і такий гарненький.