–
Що трапилося? – зацікавилися покупці з черги.

–
Та тут… Ходять всякі шизики. Зіпсують тобі настрій на цілий день. А ти працюй потім. Дядько Петро пішов, а в черзі ще довго сперечалися, чи права про­давчиня, чи ні.

Мами і бабусі не спішили купувати своїм дітям та онукам ведмедика з сумними очима. Бо їм було однаково, що купувати. А от дівчинка Олеся таки знову прийшла і знову дивилася на того ведмедика. Цього разу Оле­ся була певна, що зараз ведмедик буде її. Вона подала гроші продавчині, та їх перерахувала і суворо сказала:
–
Ведмедик подорожчав. На 2 гривні і 10 копійок.

–
А чому? – розгубилася дівчинка.

–
Чому! Чому! Перед Миколаєм. Всі іграшки подорожчали. Вибирай щось інше.

–
Я не хочу інше. Я хочу ведмедика.

–
Ось цей ведмедик дешевший. Бери його.

–
Ні, я хочу того, з сумними очима.

–
Тоді іди і не морочи мені голову. Дозбираєш грошей – і тоді при­йдеш.

Дівчинка відійшла. У неї на віях тремтіли сльози. Тут-таки стояв дядько Петро. Він не чув, що дівчинці казала продавчиня, але якось зрозумів, що дівчинка не купила те, що хотіла. Він поклав руку Олесі на плече. Та аж здригнулася.
–
Ти…

–
Ой!

–
Не бійся. Чого ти? Я – дядько Петро.

–
А я Олеся.

–
Ти щось хотіла купити?

–
Ведмедика. Того, що з сумними очима.

–
І ти помітила, що у нього сумні очі?

–
Це ж видно.

–
А, як ти думаєш? Чому у нього сумні очі?

–
Не знаю. Може тому, що його ніхто не купує?

–
А ти хотіла його купити?

–
Хотіла.

–
А чому ж не купила?

–
Бо він подорожчав.

–
На скільки?

–
На 2 гривні і 10 копійок.

–
Знаєш що… На тобі ті гроші і купи того ведмедика.

–
Ой! А, як я вам ті гроші віддам?

–
А не треба віддавати. Це дуже мізерна сума.

–
Однак мене мама сваритиме. Вона каже, що не можна брати чужих грошей. Тим паче у незнайомих людей.

–
Твоя мама правильно каже. Але зараз це особливий випадок. Бу­демо вважати, що я ті гроші дав ведмедику. Бо я дуже хочу, щоб ти його купила.

– А чому?

–

Не знаю. Може тому, що ти помітила, що в нього сумні очі. Я також це помітив. А от продавчиня того не помітила.

– Бо вона зла. А злі люди чужого смутку не бачать.

–
Цікаво ти сказала. А може й так. Мабуть, що так. Ну, іди. Купи того ведмедика. Щоб хто не випередив.

–
Ні, його ніхто не купить.