– Ну що мені з тобою робити? Як тільки я залишу тебе одну, ти неодмінно ускочиш в якусь халепу. Але я, здається, придумав. Перед Новим роком я можу собі таке дозволити. Я наділю тебе такою казковою силою, що ти не розтанеш.
–
І я зможу бавитися з Васильком?

–
Зможеш.

–
І на ялинці зможу посидіти?

–
Зможеш. Ти не розтанеш аж до весни.

–
А весною?

–
Ну… До весни ще дуже далеко.

–
Ой, дідусю!

І зірочка закружляла довкола Дідуся Мороза. А потім раптом при­тихла, наче й не раділа вже більше.
– Що, пустунко? Чого знову засумувала?
–
А що, коли той хлопчик… Ну, той Василько не відчинить вікно? Тим паче, що йому мама не дозволяла, аби він не застудився.

–
Овва! Не відчинить Василько, то другий хлопчик чи дівчинка відчинить.

–
Е, ні, дідусю. Я хочу туди, де Василько живе. Ах, яка там ялинка! Мені так здається, що я там і весною не розтанула б.

–
Хіба в морозильній камері, – засміявся дідусь.

–
Добре, дідусю. То я полетіла.

–
Куди полетіла?

–
До Василькового вікна.

–
Ну що мені з тобою робити? – забідкався дідусь. Але зірочки біля нього вже не було. Вона припала до шибки Василькового вікна і тихо покликала:

–
Васильку, Васильку! Не озивається. А може він вже спить? Ні, не спить. Світло світиться. Він просто мене не чує. Голос у мене тихенький, а вікно зачинене. Ото ще мені морока з тим вікном. От, якби отой срібний дзвіночок на ялинці задзвенів, то може б Василько зрозумів. Дзвіночку, срібний, задзвени. Я тебе прошу. Ти мене чуєш. Ти не можеш мене не чути. скажи Василькові, що я тут, на вікні.

І зірочка почула, як задзвенів на ялинці срібний дзвіночок.
–
Невже? – скрикнула сніжинка. І ще почула дзвінкий голос Василька.

–
Мамо, мамо! Дзвіночок на ялинці задзвенів. Сам задзвенів.

–
Ось не вигадуй.

–
Ні, мамо, справді. Може це новорічне диво? Казка?

І тут хлопчикові здалося, що він почув якийсь шерхіт за вікном. Ва­силько кинувся до вікна і миттю відчинив його. Сніжинка прожогом ки­нулася до хати і вмостилася на гілці ялинки поряд з Ангелятком.

–
Ой, нарешті, – тихо шепнула сніжинка. – Як добре, що я вже тут. Маленьке Ангелятко їй посміхнулося і тихо шепнуло:

–
Добре.
І тут почувся грізний голос мами:

–
Ти знову відчинив вікно?

–
Я вже зачиняю. Я тільки сніжинку до хати впустив. Вона просилася.

– Все це закінчиться тим, що ти застудишся і новорічні свята прове­деш у ліжку. Тоді знатимеш.