Подякувала Оленка і зробила так, як радив їй заячий король. А вранці нападники шукали, шукали дівчинку та так і не знайшли. Пере­сварилися вони, перебилися та й роз’їхалися. Спершу зраділа дівчинка, а потім сіла та й заплакала.
– Що з того, що я на волі, коли я так далеко від дому? Що я тут робитиму
у тому широкому безлюдному степу? Що їстиму, що питиму? Де житиму? Коли дивиться Оленка – аж котик біжить.

–
Привіт, дівчинко, не плач. Я твоїй біді зараджу. Я – котячий король. Ти колись порятувала двоє маленьких кошенят, то я хочу тобі віддячитися. Візьми цей перстень. Одягнеш його на палець – і вдома будеш.

Через деякий час Оленка вже була у своєму селі, вдячна тим, хто їй допоміг. Тільки що з її села зосталося? Пожарища самі. І Оленчиної ха­тинки не було. Дівчинка заледве впізнала те місце, де вона колись жила. Подекуди в землянках старі самотні люди облаштувалися.

–
А в мене навіть землянки немає. Зажурилася дівчинка та й за­плакала. Коли дивиться – аж знайомий дідусь іде, на посох опирається. Зраділа Оленка, що його побачила, а разом і засмутилася, що немає чим дідуся нагодувати.

–
Не сумуй, дитино. Відродиться твоє село. Зацвіте садами, заколо­ситься полями, виповниться дитячим сміхом. А я тут для того, щоб тобі допомогти. Послав мене Бог на землю, щоб людську доброту виміряти. Твоя доброта переважила.

Стукнув старий посохом – джерело забило, криниця чистою водою заясніла. Стукнув удруге – нова хата, як вродилася. Невеличка, чепурна, вікнами до сонця посміхається. Стукнув утретє – кури на подвір’ї засоко­тали, корова замукала.

–
А далі, думаю, ти собі раду дасиш. Навчилася вже по людях госпо­дарювати.

Повеселішала дівчинка та й ну просити діуся, щоб вже нікуди не йшов, а в неї оселився.

–
Не можу, дитино. Мушу далі йти по землі – людську доброту вимірювати, хіба коли в гості зайду. Живи щасливо.

Та й пішов. А Оленка стала жити у своїй новій хаті. Жила, господа­рювала, добро творити не забувала. А там, де добро, зло не приживається. Добро його завжди перемагає.

сніЖинка

Маленька біла сніжинка, як зірочка, майже влетіла до хати крізь відчинене вікно. Ні, не влетіла, а присіла на підвіконні, бо з хати війнуло таким теплом, що сніжинка не на жарт злякалася, що може розтанути, а їй би того не хотілося. Нічого собі! Розтанути якраз перед Новим Роком. Як можна розтанути напередодні Нового Року, коли всі святкуватимуть? А вона вже танцюватиме до запаморочення. Сніжинка була схожа на ма­леньку зірочку, тому Дідусь Мороз називав її Зірочкою. Зірочка сиділа собі на підвіконні, мріяла про свято, а її цікаві оченята вже були в хаті і роздивлялися, що там таке. А там була… Ялинка! Так, так, ялинка! А на ній виблискували золоті і срібні кулі. А ще… А ще на гілках сиділи якісь кумедні звірятка і пташки. Вони, здається, навіть співали…. Ні, це їй здалося. Маленьке Ангелятко посміхнулося їй.
–
Ой, – тихенько сказала сніжинка і злякано озирнулася довкіл: чи не чув хто? Дідусь Мороз їй такого не дозволяє.

–
Васильку, – гукнула жінка від плити. – Зачини вікно. Всю хату ви­холодиш.

–
Зараз, мамо. Тут… Сніжинка!

–
Сніжинка зараз не дивина. Зима цього року щедра на сніг.

–
Ні, мамо. Це сніжинка незвичайна. Вона жива.

–
Ну і фантазер ти, Васильку. Зачини вікно, бо застудишся.

–
Я її зараз зловлю, – сказав хлопчик і кинувся до вікна.

–
Ні, ні, мене не можна ловити, – писнула сніжинка-Зірочка. – Я в твоїх руках можу розтанути.

Але хлопчик її не чув і вже хотів зловити сніжинку, та вона вчасно полетіла геть.
– Шкода! – писнула Зірочка. – Я ще хотіла подивитися на ялинку.
Вона така гарна. Саме тут нагодився Дідусь Мороз.
– Ти що, пустунко?
–
Я нічого. Але там у хаті я бачила крізь вікно дуже гарну ялинку. Найкращу в світі.

–
Ну-ну, вже таки найкращу.

–
Справді, дідусю. Шкода тільки, що хлопчик вікно зачинив. Я б показала.

–
Гляди мені, Зіронько. Я вже тобі казав. Обминай відчинені вікна, бо ти ненароком влетиш у вікно і від хатнього тепла можеш легко розта­нути. І все. І тебе більше не буде. Залишиться тільки маленька калюжка.

–
Але, дідусю, я не звичайна сніжинка. Я жива! І хлопчик Василько так сказав.

– Який ще хлопчик?

–
Ну, той, що вікно відчинив. Я чула, як його мама Васильком нази­вала. Він ще хотів мене зловити, але я втекла.

–
Це дуже небезпечно, Зірочко. Я тобі вже казав.

–
Що небезпечно, дідусю?

–
Ну… Все небезпечно: і у вікна заглядати, і з людськими дітьми водитися.

–
Ні, дідусю, Василько хороший хлопчик. Він відразу зрозумів, що я

незвичайна сніжинка, а жива. Так і мамі своїй сказав. Дідусь Мороз посмикав себе за бороду.