Тетяна Фролова
казки бабусі тетяни
Авторка дякує своєму старшому сину Леоніду Фролову за фінансування видання цієї книжки. Ти, сину, ріс на моїх казках. Добре, що ти про те пам’ятаєш.
Ходить казка по світу Зодягнена в свиту. На голові хустина, За плечима торбина. Як захоче їсти, Шукає, де сісти. Хоч на порозі, Аби не на морозі. Хоч на горбочку, Аби в холодочку. У хаті тепленькій, Де діти маленькі, Де котик воркоче, Дитя спатки хоче.
Ходять казки по стежках У новеньких фартушках. Ходять, пишаються, У дітей питаються:
-Чи ви любите казки? Чи читаєте книжки?
-Ні, читаємо не всі. Нам читають дідусі, І бабусі, мами й тата. Знаєм ми казок багато. До казок ми не байдужі.
-А чи чемні ви? – Не дуже. Чемними бути – не шкодить, Та в нас це не дуже виходить. Правда, ми стараємось, Правда, намагаємось. Та однак У нас виходить не зовсім так. Ми діти прості. Ходіть до нас в гості. Ми вас хлібом нагодуємо, Ми вам каші приготуємо. Ми вас спати повкладаємо, Колискову заспіваємо. І наші мами Співатимуть з нами. А коли ви відпочинете з дороги, Коли відпочинуть ваші втомлені ноги, Тоді, якщо зважитесь, Самі нам розкажетесь.
найкраща в світі Посмішка
(замість передмови)
Давайте знайомиитися. Я – бабуся Тетяна. Мої сини вже виросли. А внуки… Одні вже виросли, а другі ще ростуть. І всі люблять казки: і ті, що вже виросли, і ті, котрі ще ростуть. Я також люблю казки. А ще люблю дітей і внуків, своїх і чужих, для них і пишу. А часом і дорослі ті казки читають. А чого ж? Всі дорослі колись були дітьми. А якщо хочете знати… Я народилася в казці. Так, так. Не дивуйтеся. Моя казка народилася разом зі мною у мальовничому селі, що на Тернопільщині. У тій казці поряд зі мною жили мама і тато, брати і сестри, а ще кіт і собака, а ще ягнятко зі своєю мамою, корова з телялтком і ще багато всякої живності. В моїй казці цвіли квіти, падали яблука в траву, сміялася весна, раювало літо, сумувала осінь, а взимку випадав сніг. Ви скажете, що це не казка? Що нічого казкового тут нема? Це як для кого. Для мене це була найдивовижніша казка. Вона росла разом зі мною і прийшла за мною в моє доросле життя. Живе й досі. Подорослішала, правда. Я старію, а моя казка дорослішає. Тільки тепер ми з нею живемо у Львові, де живуть химерні леви. Вони захищають і мене, і мою казку, і всіх львів’ян, маленьких і дорослих, бо вони – леви, боЛьвів – це їхнє місто. І наше також.
А що з казкою? А нічого. Живе собі. Любить, коли її розказують, а ще краще – коли її читають. А щоб ту казку читали, треба, аби вона увійшла в книжку, і щоб та нижка вийшла у світ і потрапила до тих, хто любить казки. Хтось візьме ту книжку з полиці і прочитає собі, своїм дітям чи онукам. Прочитає і скаже:
-Гарні казки написала бабуся Тетяна. А головне – добрі.
Хотілося б, дуже хотілося б, щоб так сказали про мене і про мої казки. А найбільше мені хотілося б, щоб мої казки любили діти. Бо ж для них вони пишуться. Найперше для них.
Діти ростуть, а казки залишаються такими ж. Ви подорослішаєте, прочитаєте ті казки ще раз – і посміхнетеся. І це буде найкраща посмішка на землі. А ще… Це буде зустріч з вашим дитинством.
Ми живемо у дивовижному світі. Кожного дня довкола нас відбуваються дива, великі і маленькі. Просто ми не завжди їх помічаємо. Треба навчитися бачити дива довкола себе. Сходить сонце. Хіба ж не диво? Розумію, ви ще спите. А ви встаньте, хоч раз, раненько-раненько, коли ще роса свіжиться на траві, на квітках і деревах. О тоді й побачите справжнє диво – схід сонця. А ось поряд ще одне диво – розцвіла квтка. Вчора був пуп’янок, а сьогодні вже розкрився – і став дивовижною квіткою. А небо, а птахи, а люди! Просто треба навчитися ті дива бачити і милуватися ними, бо з них складається наш світ. А ще з див, великих і малих, народжуються казки. Так, так. А ви не знали? Як же так? Хіба я вам досі про те не розповідала? То послухайте, а потім роздивіться довкіл -і самі всі дива побачите. А може й свою найпершу казку придумаєте. А чого ж? Спробуйте. Раптом вийде. Неодмінно вийде. Он гляньте, метелик опустився на квітку. Гарний такий. А може це не метелик зовсім? А хто? А може це… Зачарований принц, що шукає свою принцесу? Може… А он соловейко обізвався і щебече, щебече, довго і натхненно. А це що? О, чуєте? Сива зозуля озвалася. Чи не до нього часом? Кує та й кує. Ото, щоб ви знали, брат і сестра. Зла мачуха їм таке зробила: обернула їх на соловейка та зозулю. З того часу шукають вони одне одного, щоб своїм пташиними словом перемовитися. Отак і народжується казка. А далі вже ваша фантазія. І ще не забувайте, що в житті і в казці має перемагати добро. Ну, на жаль, в житті так буває не завжди. А в казці неодмінно має так бути. Бо без доброго кінця і казка
-не казка. А нам, і дорослим, і малим, добра казка дуже потрібна, просто необхідна. Тому вчіться помічати дива, великі і маленькі, і неодмінно вчіться творити свою добру казку.
Написано начебто чимало. Та що робити, коли пишеться? Це начебто якось… Поза мною. І вік мій вже відпочинковий, і сама я вже у затінку часу, та … Вірші просяться на папір, а казкам не терпиться потішити дітей. І мені не терпиться долучити до своїх надбань ще хоч щось. А ще хочеться, щоб ви посміхнулися – і це буде найкраща посмішка на землі.