В ГОСТІ ДО ЛІТА

 

 

Липа

Посеред літа липу зрубали.

Піднялася у когось рука.

А була ж гарна така.

Вся у цвіту, щоб ви знали.

Тихо дощик хлипа:

– Десь тут була липа…

Не шукай дарма.

Липи вже нема…

Тільки лишилась печаль

І терпкий жаль.

Ще так недавно цвіт

Пахтів на цілий світ…

А ми мовчимо.

Так і нікого не навчимо.

 

Пахла липа.

Ах, як пахла липа!

У своїм цвітінні вирувала,

Добрим людям цвіт свій дарувала,

Злим також не шкодувала цвіту.

Пахла липа. Наче аж просила:

– В ньому ваше здоров’я і сила.

Рвіть мій цвіт, люди!

Вам сили й здоров’я прибуде.

Для радості зірвіть окрасу ту.

А через рік я знову зацвіту.

Не зацвітеш. Була ти добра й щира,

Але прийшла нагострена сокира

З людиною, а може, що  й з потворою,

Безжальною, бездушною, суворою…

І впала липа.

Зойкнула здивовано:

– А я ж була, неначе намальована…

А я ж цвіла… Для вас…

Мені не час…

Ще дарувала пахощі свої.

А люди ще зривали цвіт її…

Так і з людиною буває. Це ми знаєм.

Як тільки зацвіте,

То ми її зрубаєм,

Щоб не цвіла.

Тихо дощик хлипа:

– Десь тут була липа.

 

А липень сіяв медоноси

Гортаю будні… Може досить?

Життя – це зверстаний вже шлях.

А липень сіє медоноси

І завмирає у полях.

Пора вже жати. Треба жати.

Жита стоять у колоску.

У холодочку гріх лежати.

Вже спіють яблука в садку.

А вже квітки! А вже ті трави!

Нема такого більш ніде.

А цей хлопчисько кучерявий!

Я знаю, дівчину зведе.

Зведе, я знаю, неодмінно,

А може й так, що не одну.

А липень косить конюшину,

Збирати кличе ярину.