ТАК  НАША ІСТОРІЯ ПИШЕТЬСЯ

 

 

Сини, ви повертайтеся живими

 

На Україні гримають гармати,

І ходить слава поміж козаків.

І виряджає сина стара мати,

Як було здавна, із покон віків.

У матерів завжди солоні сльози,

В які часи не плакали б вони.

Затерпли їх серця в німій тривозі:

Десь з ворогом воюють їх сини.

Для смерті все придумала людина.

Людське життя – то немала ціна.

Іде війна. Воює Україна.

Заплаче мати, може й не одна.

У нас ще поки малувато зброї.

А тут ще ворог, як осатанів.

Зате у нас всі воїни – герої,

І з орденами, і без орденів.

І будуть сльози, й неодна ще жертва,

Допоки не скінчиться боротьба.

Героям слава, нації – безсмерття!

А ворогам прокляття та ганьба.

В окопах кожен свій поміж чужими.

Пліч-о-пліч від зорі і до зорі.

Сини, ви повертайтеся живими,

Бо вас чекають ваші матері.

Затихне бій – короткий відпочинок.

Моліться, хлопці, Бог почує всіх,

За матерів, за славних українок,

Хай Бог обереже і вас, і їх.         

                 

 Що їм скажу…

 

Читаю вірші і сама дивуюсь.

Про що я пишу? Господи, прости.

Десь наші хлопці з ворогом воюють,

Летять у безвість спалені мости.

А я все про розлуку, про побачення,

Все про любов, про долі, про пісні…

Хіба тепер це має якесь значення?

Там гинуть хлопці. Гинуть на війні.

Ті вірші ненароком прочитавши,

Що скажуть матері мені у докір?

Від них пішли сини. Пішли назавше,

У світ кривавий, в небуття жорстоке.

Що їм скажу? І чим я їх потішу?

Ніхто ще не придумав слів таких.

Як зняти морок і могильну тишу?

І присмак сліз до відчаю гірких…

Небесний полк, вже не небесна сотня.

Навіщо небу стільки вояків?

Вся Україна сплакана й скорботна.

Це вже було. З прадавніх тих віків.

Всі наші болі знову повернулись.

Всі наші сльози знову ожили.

А вороги у крові захлинулись,

Інакше б ворогами не були.

Сказати матерям про вічну славу?

Що їм та слава, як синів нема?..

Відстоюємо землю і державу.

Народ наш хоче жити без ярма.

 

 

Не прости

 

Грішу, наш отче, знаю, що грішу,

Але молитва мусить бути чесна,

Як України та дорога хресна,

І я на неї стати поспішу.

Що буде Україні – те й мені,

Бо я і Україна неподільна,

Бо наша доля, отче, з нею спільна:

І радощі, і сльози, і пісні.

У чому гріх мій, знаю я й сама:

Що не навчилась ворогам прощати.

Коли над вбитим сином плаче мати,

Мені здається, прощі їм нема.

По всій землі поставлені хрести.

Нові хрести за волю України.

О, Господи, всевладний і єдиний,

Ти не прости, ніколи не прости.

 

Якщо бути не хочеш рабом

 

Розорали степи, розорали

І зрівняли могили – нема.

І рятуються в нас татари,

Бо на Крим сподіватись дарма.

Все змінилось, забулось і стерлось.

Вороги  – як ота сарана.

Україна не зникла, не вмерла

І, дасть Бог, переможе вона.

Матері, і дружини, і діти

Зі сльозами гортають альбом.

Мусиш землю свою боронити,

Якщо бути не хочеш рабом.

Гинуть, гинуть відважні герої,

Залишаючи сиріт і вдів.

Наречені беруться до зброї,

Аби ворог не дуже радів,

Що дісталась йому перемога.

Переможемо ми – от і все.

Ваша кров’ю полита дорога

Не прославить вас і не спасе.

Що ви, зайди, тут загубили

На моїй споконвічній землі?

Хтось знайде тут свої могили,

А хтось біди, великі й малі.

Якщо вам не сила обрати

Мирне небо і чесний путь,

Хай від вас відвернеться мати

І нащадки хай вас прокленуть.

 

Не час (слова з потойбіччя)

 

Не тривожте мою матір,

А ні доньку, ні дружину,

Не кажіть, що я загинув

За кохану Україну.

Що любив їх, вони знають,

Що живим хотів вернутись…

Хай надіються й чекають,

Бо так важко смерть збагнути…

Блакитне небо я лишаю для вас,

І ясні зорі я лишаю для вас.

Боріться. Зброю ще складати не час.

Не час.

 

Не кажіть, що молодий ще.

Не кажіть, що міг би жити.

Сам те знаю. Кулі свищуть.

Треба ворога спинити.

На сльозу нема в нас часу,

На сльозу нема в нас права.

Не дамо свого Донбасу.

Це найперша наша справа.

Всі барви світу я лишаю для вас,

Пісні і квіти я лишаю для вас.

Боріться. Зброю ще складати не час.

Не час.